Іще ніч...
Шрифт:
Іконошанування є зовнішнім видом Богопоклоніння і належить до обряду православної церкви. “Обряд” – церковнослов’янською мовою “одяг”. Одягнутися – обрядитися. І коли представники однієї конфесії виступають проти обряду іншої – це нагадує ситуацію, коли одна людина неприязно ставиться до іншої тільки через те, що та одягнута не так, як вона. Сказав Господь: “Чи ж не більше... від одягу тіло?” Чи ж не більше від обряду тіло Христове, церква, громада, люди, які є членами цієї громади? А від тіла – душа? Власне дух смирення й любові, який повинен панувати в громадах народу Божого? Ікона не підмінює собою Бога, вона, за влучним виразом митрополита Макарія, є “видимим образом невидимого Бога”.
Безумовно, можна помолитися і перед голою стіною, і Господь почує молитву. Але почує лише тоді, коли, за словом святителя Феофана Затворника, “серце зігрілось, і тепло до Бога взиває”. А цього стану, безперечно, легше досягти, коли перед очима
Ікона – це Біблія, мальована фарбами. Зображення на іконах точно відповідають образам, змальованим у Святому Письмі. І як Святе Письмо, по суті своїй, є глибоко символічним, так і ікона подає біблійну символіку, але не буквами на папері, а мовою фарб. Ікона – це одна з форм благовістя та богослів’я! Бог Отець зображається на ній як “Ветхий днями”; Дух Святий – “у вигляді голуба”; безплотні “службові духи”, ангели – як прекрасні юнаки з крилами, що символізують швидкість виконання Волі Божої. І як під час читання уривків із Святого Письма ми надихаємося Словом Божим, так і під час молитви перед іконою душа віруючої людини приходить до стану піднесення, дух її возноситься до висот молитовного єднання з Божеством. Отже, ікона – це не що інше, як засіб для підняття молитовного стану християнина (а не фотографічне зображення небожителів і, тим більше, аж ніяк не ідол). Бо й чудотворними називаються ікони не тому, що вони самі по собі творять чудеса (дерево, скло і фарба творити чудес не можуть), а тому, що під час молитви перед цією іконою, завдяки високомистецькому зображенню, що його створив богонатхненний іконописець, і яке підняло дух, піднесло віру молільника, – по вірі його Господь учинив чудо зцілення або яке інше...
Нарешті, щодо підміни слави нетлінного Бога. Істинна Церква ніколи не робила такої підміни. Як портрет царський не відміняє царя, так і святе зображення не відмінює Христа Бога, Якого і нагадує нам свята ікона.
Отож, дамо відповідь на запитання: для чого православна церква використовує у своєму богопоклонінні священні зображення? Ікони в нас, по-перше, для нагадування про Бога, про священні події, повчальне життя Господа і угодників Божих. По-друге, для викладення вчення Божого. По-третє, для збудження релігійного почуття в нас. І, нарешті, для прославлення Бога мистецтвом, як прославляємо Його також співом псалмів та музикою.
ПОВНЕ ЗАНУРЕННЯ
Запитання: Як правильно вимовляти: “Хрещення”, чи “Хрищення”, і яке духовне значення цього слова?
Відповідь: Слово “хрещення” у першоджерелі (а Священне Писання Нового Заповіту було написане по-грецьки, за винятком Євангелія від Матвія, яке, згідно з переказом, написане давньоєврейською чи арамейською мовою і згодом перекладене на грецьку) звучить як “баптисма” і означає “занурюю”, або “повне занурення”.
Обряд повного занурення з метою оновлення, переродження, прийшов з глибини віків, і був відомий задовго до Івана Хрестителя. Він практикувався як язичниками, так і юдеями. За часів Римської імперії патрицій, набувши собі раба, занурював його повністю у воду, і після цього давав нове ім’я. Означений обряд символізував те, що віднині ця людина – його раб, і минуле життя її ніби “змивається”, повністю стирається. Рабовласник давав рабу нове ім’я на знак повної приналежності собі.
До речі, про зміну імені на знак зміни володаря у старозавітні часи ми можемо прочитати і на сторінках Біблії. Так в 4-й книзі Царств (2-га Царів), 23 розділ, 34 вірш, згадується історія Ел’якима, сина царя Йосії, якого фараон Нехо перейменував на Єгоякима, поставивши царем замість брата його у 609 році до Різдва Христового. З омовінням, зануренням (єврейською “атбала ”, або “тевілла”) ми зустрічаємося у багатьох місцях Старого Заповіту. Це слово використане в книзі Буття, 35 розділ, 2 вірш; Левит, 8 розділ, 6 вірш; 16 розділ, 4 вірш; 17 розділ, 16 вірш; Ісаї, 4 розділ, 4 вірш; Єзекіїля, 36 розділ, 25 вірш; Захарії, 13 розділ, 1 вірш тощо.
У Новому Заповіті з хрещенням, тобто повним зануренням, ми вперше зустрічаємося в оповіданні про проповідь Івана Хрестителя:
“Тими ж днями приходить Іван Хреститель, і проповідує в пустині юдейській,
та й каже: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!»...
Тоді до нього виходив Єрусалим, і вся Юдея, і вся йорданська околиця,
і в річці Йордані
Також і Господь наш Ісус Христос хрестився в Івана, і в той час, як вийшов Він із води,
“... І ось Небо розкрилось, і побачив Іван Духа Божого, що спускався, як голуб, і сходив на Нього [на Ісуса].
І ось голос почувся із Неба: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!»” (див. Мф. 3.13–17).
Після цього Ісус почав набувати Собі учнів і хрестити – через учнів – більше, аніж Іван (див. Івана, 4 розділ, 1–2 вірші). По воскресінню Своєму, коли учні побачили Його на горі в Галілеї, Він дав їм велике місійне доручення:
“Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа,
навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів...” (див. Мф. 28.16–20).
Яке ж духовне значення хрещення? Хрещення – це є повне занурення в Божественну благодать во Ім’я Отця (означає повністю зануритись у віру в Єдиного Бога – Отця Вседержителя), і Сина (всиновити, воплотити, втілити, здійснити, реалізувати на практиці у своєму житті цю віру смиренну, що чинна любов’ю), і Святого Духа (одухотворити, оспівати та розповсюдити її).Теми православного таїнства хрещення, його символічного й містичного значення я уже торкався на сторінках “Християнської України” (див. статтю “Була б віра...”, готується до друку стаття “Баптисма”). У цій же публікації ми висвітлимо власне етимологію, походження слова “хрещення” в українській мовній традиції. Треба зазначити, що зробити це необхідно хоча б з тієї причини, що корінь слова “хрещення” в українській мові, як і в слов’янських мовах взагалі, відмінний від усіх інших мов, у тому числі й від мови оригіналу, тобто грецької. Цей феномен призводить до неабиякої плутанини, а подекуди й до змішування таких осібних слів, як “хрест”, “хрещення” і “Христос”. А першопричина цієї плутаності лежить у сивій імлі історії української мови та українського (руського) правопису зокрема...Коли влітку 988-го року наступило офіційне вже охрещування киян, то в той час прийнято було потрібні богослужбові книжки з Болгарії, прийнято й болгарський правопис, що його упорядкували солунські брати Кирило (в миру Костянтин) і Мефодій та їхні учні. Цей правопис зветься старослов’янським, і мова, що прийшла у церковне життя, мова староболгарська, – була на той час прийнятною для русичів, адже Київ стояв в самому центрі східнослов’янського державного життя.Від святих Кирила й Мефодія і отримали ми переклад Святого Письма з грецької на слов’янську мову. І в цьому перекладі слово “хрещення” утворилося не від “занурюю”, як у грецькій мові, а від “хрест”. Ймовірно, святі перекладачі мали на увазі підкреслити цим саме духовно-символічне значення грецького слова “баптисма”, “повне занурення”, як повне занурення у хресний шлях Господа нашого Ісуса Христа, шлях смирення: “Я – дорога, і правда, і життя” (Ів. 14.6). Дійсно, Христос – це є Шлях Правди, Який веде у Життя вічне. Розіп’яти в собі гріх разом зо Христом, умерти для гріха разом з Ним, а відтак і духовно воскреснути в життя вічне разом з Ісусом – от істинне хрещення, істинне занурення – повна віддача себе на Волю Божу. “Коли хто хоче йти вслід за Мною, – хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною” (Мф. 16.24). Отож, як бачимо, мотивацією перекладу грецького “баптисма” саме як “хрещення”, очевидно й було духовне значення цього слова в розумінні повного розп’яття нашого старого гріховного єства та повного ж занурення в оновлююче єство Боже.А от що говорить стосовно правопису слова “хрещення” митрополит Іларіон (в миру професор Іван Огієнко) у своїй праці “Наша літературна мова”: “... І в цьому випадку [часто] плутають слова «хрест», [«хрещення»] і «Христос»... Слово «хрест», старослов’янське «крьст», відоме всім слов’янським народам, бо це праслов’янське слово. Воно було в нашій українській мові ще до прийняття християнства, і з нього пізніше повстали слова: «хрестити», «Хреститель», «хрещення». Слово «крещеніє – хрещення» визначає одержати Креста (пор. народне «у Хрест увести»), приєднатися до наслідків хресної муки Ісусової, до наслідків Хреста [Господнього].
У християнських мовах світу слова «хрест», «хрестити» і «Христос» – це різні три слова. Наприклад грецькі: stauros, baptidzein, Christos (у перекладі «хрест», «повне занурення» і «Помазанець», тобто Помазаний Духом Святим на звершення місії спасіння)... Грецьке «баптисма» (зануряти, погружати, поливати) прийняли всі європейські народи, але слов’яни осталися при своєму власному... праслові: «крьштеніє – крещення», «крьстити – крестити – хрестити». Отже, як бачимо, історично хрест, хрещення і Христос – це різні слова і їх плутати не годиться. І богословськи це різне...”