Іще ніч...
Шрифт:
Відповідь: Питання тілесного богопоклоніння відноситься до православної традиції, а вона сягає часів християнства нерозділеного. Наші брати-протестанти, безперечно, мають рацію, вказуючи на певну переобтяженість традиційних релігійних конфесій (маю на увазі православ’я і католицизм) різноманітними обрядами, церемоніями, приписами та канонами. Але протестуючи проти зовнішнього та внутрішнього занечищення християнства, вони часто-густо й самі потрапляють у тенета консерватизму, задогматизованості та ортодоксії, випліскуючи разом із брудною водою й немовля. Метою цієї публікації, як втім і інших, які стосуються обрядового життя Церкви, є не сліпа апологетика (захист) православної традиції, а спроба висвітлити її світлом Істини, розкрити глибину, відкрити
Слово “поклонитися” у буквальному розумінні означає “схилитися, преклонити коліна, схилити голову, понизитись”. Духовний зміст богопоклоніння полягає в підпорядкуванні свого розуміння, свого бачення, своєї волі – Волі Того, Хто є Джерелом Життя, тобто Єдиному Богові. А у чому полягає воля Його щодо нас? У чому сенс нашого буття? Сенс буття людини у тому, щоб через духовне вдосконалення, обоження, освячення досягти висот Богоєднання, – висот вічного Богопізнання. Творець прагне перебувати в гармонії зі Своїм творінням, бути не тільки над нами, не тільки посеред нас, але, що найважливіше, і в нас. “Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (Ів. 3.16). “Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його” (Ів. 17.3). “Бо знаємо, що все створіння разом зітхає й разом мучиться аж досі. Але не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зітхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла (повного єднання з Творцем)” (Рим. 8.22–23).
Як же досягти цього єднання? Як побудувати дім нашого спасіння? Фундаментом його, безперечно, є віра (а віра – від слухання Слова Божого, – див. Рим. 10.17). Стіни складаються з чеснот смирення, надії, очищення постом і молитвою (за святим Антонієм Великим, піст – це стримання, смирення язика, серця та чрева). А дах, вершина – то є досконала любов, містичне богоспоглядання, осяяння нетварним Божественним Світлом, невимовна благодать богоєднання.
Червоною ниткою, цементуючою основою цієї Богом благословенної побудови є саме молитва. Молитва не в розумінні простого висловлення наших прохань до Господа, але у розумінні зв’язку із Богом. Молитва, за словом святого Григорія Ніського, є “керманичем хору чеснот”, бо “жодна із них не є сталою без молитви”. “Чеснота молитви звершує таїнство нашого єднання з Богом, і вона є зв’язком розумних створінь із Творцем”, – навчає Григорій Палама. “Постійно моліться”, – наголошує апостол Павло.
Молитва – це вознесіння душі й серця до Бога. Однак, доки ми живемо в тілі, на землі, молитва наша, природно, виражається і у різноманітних зовнішніх формах. Це і колінопреклоніння, і хресне знамення, і возношення рук, і використання різноманітних богослужбових предметів та інші зовнішні дії християнського богослужіння.
Богослужіння Нового Заповіту полягає не у постійних принесеннях в жертву тельців та овнів, але в прийнятті у серце християнина віри, що здійснюється в любові, у народженні згори від Духа Святого, у зростанні від віри в віру, від слави в славу, від сили в силу. Суть новозавітного Богослужіння у тому, щоби, піднявшись від віри, чинної страхом, до віри, яка керується любов’ю, приносити Богові плоди милосердя та богопізнання, а відтак і зростати до повного з’єднання з Ним на Небесних висотах Духа: “Бо Я милости хочу, а не жертви, і Богопізнання – більше від цілопалень” (Осії 6.6); “Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!” (Ів. 13.34). “«Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою». Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: «Люби свого ближнього, як самого себе»” (Мф. 22.37–39).
Царство Боже зусиллями береться. Та чи може людина лише своїми силами піднятися до істинного Богослужіння, до поклоніння Богові “в дусі і правді”? Чи може досягти висот виконання волі Божої без зв’язку з
Уважно та неупереджено дослідивши Святе Письмо, ми побачимо, що під час Свого земного служіння Христос застосовував й зовнішні дії під час зцілень, відвідував храм Єрусалимський, називаючи його “дім Отця Мого”, “дім Мій буде домом молитви” тощо. Так само чинили й апостоли.
У книзі “Левит”, 10-ий розділ, 10-ий вірш сказано: “Розрізнюй між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим”. Безумовно ж, тілесне богопоклоніння у тому вигляді, як його маємо сьогодні (переобтяжене різноманітними обрядами, церемоніями, церковними звичаями), – це певною мірою результат духовної недосконалості, тяжкого занепаду релігійного життя, превалювання форми над суттю, букви над духом. Але пам’ятаймо, що ми живемо у часи, коли “близько, вже під дверима...” (див. Мф. 24.33). У часи, про які сказано: “І буде останніми днями, говорить Господь: Я виллю від Духа Свого” (див. Дії 2.17). У часи, про які Христос: “Але наступає година, і тепер вона є, коли богомольці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців” (Дії 4.23)...
Християнські обряди – це не що інше, як зовнішній одяг Церкви. Церковнослов’янською “обрядитися” – значить “зодягнутися”. І цей одяг необхідний нам, немічним, поки ми іще недосконалі. Так, необхідний! Проте Господь застерігає нас, наголошуючи: чи не важливіше від одягу тіло? А від тіла – душа? Прийде час, і Церква відкине обрядові “костури” і, як колись Давид, “танцюватиме перед Господнім лицем зо всієї сили” (див. 2Цар.(2Сам.) 6.14). Прийде час, і як за часів перших людей віри, Адама та Єви, будемо відкриті, “нагі” перед Господом і не соромитемось (див. Бут. 2.25). Прийде час, і зійде з Неба Господнього, відродиться в серцях наших оновлена Церква, Новий Єрусалим, що його бачив у видінні Іван Богослов: “А храму не бачив я в ньому...” (див. Об. 21.22).
Прийде час... Але станеться це не тому, що хтось виб’є оці підпори, зірве цей одяг чи розорить цей храм. Не обманюйтеся, Бог осміяним бути не може! “Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваоф” (Зах. 4.6).
КРАЇНА БЛУКАННЯ
Запитання: У четвертому розділі книги “Буття” читаємо, що першими людьми на землі були Адам і Єва, і що народилися їм два сини: Каїн та Авель. І убив Каїн брата свого Авеля, і вигнаний був з-перед лиця Господнього, і осівся у країні Нод, і “Каїн пізнав свою жінку, і стала вона вагітна, і вродила...” (Буття, 4 розділ, 1–17 вірші).
Звідки ж узяв Каїн жінку собі, якщо окрім Адама та Єви нікого на світі іще не було? І що то за країна Нод, куди він пішов?
Відповідь: Біблія – книга духовно-символічна. Про це свідчить нам саме Слово Боже:
“Послухай, мій люду, науки моєї, нахиліть своє вухо до слів моїх уст, – нехай я відкрию уста сво ї приказкою ,
нехай стародавні прислів’я я висловлю! (синодальний переклад: “Відкрию уста мої в притчі та виголошу гадання вікодавні”)” (Псалом 77(78), 1–2 вірші).
“Ц е все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав,
щоб справдилось те, що сказав був пророк, промовляючи: «Відкрию у притчах уста Свої, розповім таємниці від почину світу!»” (Євангеліє від Матвія, 13 розділ, 34–35 вірші).