Щедрий вечір
Шрифт:
– Ой, мені страшної - зойкнула Люба і притулилась до мого плеча.
Я нічим не міг утішити дівчинку, - мені теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергій і кинувся до своєї здобииі. Ми з Любою теж побігли вперед, і те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кізочки востаннє підпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко і гусло на траві - кізочка була матір'ю.
– Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?!
–
Дядько Сергій, витираючи мокрим заяложеним рукавом піт з обличчя, посміхнувся:
– М'ясця солодкого роздобув. Це королівський харч! Захочеш свіжини - приходь на вечерю до нас, заманеться солонини - через місяць заглянь. Я не скупар, - розщедрився чоловік і чоботом поторгав кізочку.
– Ми зараз же побіжимо до дядька Себастіяна і розкажемо йому...
Дядько Сергій здригнувся, витріщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнів:
– Ти що варнякаєш?!
– Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!
– Ти здуріла, дівко? Своїх будеш топити? Я і тобі, і йому покажу дядька Себастіяна!
– Але раптом його очі втихомирились, прикушуючи гнів, він знову посміхнувся, поліз рукою до кишені.
– Ось краще візьми собі срібного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамниці.
– Не треба мені ваших грошей!
– Треба, треба. Хіба ж я не знаю?
– і дядько Сергій силоміць втиснув гроші в Любину руку.
– Будеш мати собі тих зошитів аж на цілий рік. Це ж карбованець!
На обличчі Люби спалахнули червоні плями.
– Хай він пропаде вам!
– дівчинка відхилила руку і жбурнула гроші у ліс.
– От забісована порода!
– вилаявся дядько Сергій і кинувся шукати своє чорне срібло.
Ми ще раз поглянули на кізочку; в її оці згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко.
Розділ третій
Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: "Спать підем, спать підем..."
О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном.
Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вітряк зерно і слово?..
Навколо рясніють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житній сон у степах.
Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи
Біля самого вітряка, розгортаючи жита і синій сон над ними, виходить уся в темному жіноча постать, і співуче стрепенулася тиша:
– Добрий вечір вам.
– І тобі вечір добрий, Одарко, - статечно відповідає тато, зупиняє Обмінну.
– Пізненько повертаєшся з поля.
– Після чужої роботи ходила дивитись на своє жито, - підходить жінка до самого воза.
– І як воно?
– Моє в долинці - ще зелене.
– А ми своє завтра почнемо жати.
"Спать підем, спать підем..."
– І женця молодого взяли з собою?
– вдова дивиться на мене й добряче-добряче усміхається.
– Та й женця взяли з собою.
І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. І водночас прокидається острах: чи зумію ж завтра ділечко робити? Правда, я не раз для Обмінної жав хопту, але то бур'ян - вода. А от чи годен буду жито жати?
"Спать підем, спать підем..."
– А свого серпа маєш, дитино?- вдова аж нахиляє до мене великі прижурені очі, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки і горе.
– Маю, тіточко. Мама подарувала мені свого.
– То щасти тобі доля бути гарним женцем, і косарем, і орачем, і сіячем, - ласкаво дивиться на мене тітка Одарка й зітхає, бо в неї війна забрала її косаря і орача.
– Спасибі вам.
"Спать підем, спать підем..."
– Де ти, перепілко, будеш завтра спати, коли прийдуть женці?
– звертається тітка Одарка до жита і знову зітхає - жаліє бідну пташину.
– Ти теж, як перепілка, живеш, - з сумом і співчуттям говорить тато.
– Як діти?
– Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп'яло, прокидається з ним і засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу.
– І вдова піднесла руку до очей.
– Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.
– Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за війну, що, мабуть, і вріж око, то сльози не добудеш.
– Життя...
– зажурено каже тато своє улюблене слово.
– Он, послухайте, вітряк плаче. Може, і його якась печаль чи гризота з'їдає?
Ми всі притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вітряка. Тітка Одарка поклала свою зачерствілу від праці руку мені на голову.
– Ти ж тільки обережненько жни - серп не іграшка... Ох, ще ранувато тобі орудувати ним.
– От і не рано. Самі побачите, - боронюся я.
Тітка Одарка усміхнулася, вклонилася татові:
– Бувайте здорові.
– Ходи здорова, жінко добра.
"Спать підем, спать підем..."