Щедрий вечір

Стельмах Михайло Афанасьевич

– Ага!
– зрозумів нарешті мене Дмитро Онисимович і пустив посмішку по вусах і в окуляри.
– Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не стріляють, - тоді ще наче й пороху не було.

– То я візьму її, - люблю, коли б'ються, - ніяково виправдуюсь перед учителем.

– Ну, коли так наполягаєш, бери!
– вручає мені товстелезну книгу Дмитро Онисимович.
– Тільки одна умова: потім розкажеш, про що тут пишеться.

– Згода.

– Яку ж тобі ще підібрати? Чи

не цю?
– показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палітурках. По всьому видно було, що він одразу збагнув мій смак.

– Можна й цю, - беру в руки твори Маміна-Сибіряка. Дядько Себастіян теж вибрав собі книги, правда, не такі грубі, як я. Ми подякували Дмитрові Онисимовичу, а він на прощання й каже;

– Ти ж як закінчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобі дам усі книги прочитати.

– Спасибі, спасибі, Дмитре Онисимовичу, - вклоняюся старому вчителю, а він кладе мені на голову пропахлу книгами руку й кліпає повіками...

Як радісно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальці, і королі, й лицарі виходили з неї, і билися, і падали отут, у снігах, де пахла примерзла калина, де вітряки билися з присмерком і кликали до себе добрих людей молоти на хліб.

– Михайлику, очі попсуєш!
– гримав на мене дядько Себастіян. Я посміхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось заковані в залізо.

І памороззю, і димами, і розкиданими вогниками, і зорями зустрічає нас засніжене село. Ось край дороги заскрипів журавель, а за дорогою обізвалася щедрівка:

Щедрий вечір, добрий вечір, Добрим людям на весь вечір.

– Спасибі, діточки, що защедрували нашій хаті і нам...
– жебонить жіночий голос.

А он біля ставу заспівали самі дівчата:

Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка...

Я одразу впізнаю Любин голос, підводжуся на санях і гукаю через став:

– Любо, не застуди голос!

Від ставу чується спочатку сміх, потім хтось відділяється від гурту і чимдуж мете до нас.

– Михайлику, пиріжка хочеш?
– висміюється Люба, падає на сани й подає мені вищедруваний пиріжок.

– А я тобі калини привіз, бери.

– Дядьку Себастіяне, а ви не хочете пиріжка? Він ще теплий.

– Коли теплий, то що ж...
– напівобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастіян. А Люба вже весело стрекоче мені:

– Михайлику, а дядько Микола і твій тато вже повернулись додому!

–

І щось уловили?

– Кілька щук і цілісіньку торбу в'юнів. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули і ніяк не могли витягнути вдвох одну щуку, - така велика попалась. Очі в неї були, мов горнята, а луска - як срібні карбованці.

І нам усім навіть чогось стає дуже смішно. Тим часом нас наздоганяють легенькі санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга, позад нього погойдується і тихенько щось наспівує дитині молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повіяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:

– Мар'яно!

– Ой! Михайлику!
– сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: - Це ти?

– Авжеж, Мар'яно!
– зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б'ються віночки вій.

– Ой! Михайлику! Як ти виріс!
– Мар'яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене.
– А ми їдемо до вас на щедрий вечір.

– Справді?

– Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?

– Та головую.

– І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.

Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар'яни:

– А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?

– Та... таке й скажете, - засоромилася Мар'яна.

– Говори, говори.

– Зове ж... коли треба піддобритися, - закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.

– Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся?
– вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.

– Хлопчик...
– і так гарно сказала, нахиляючись до нього: - Росте собі дитя!

– Їдемо ж до нас!
– запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу.
– У нас і риба свіжа є!

– Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, - весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.

І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:

Щедрий вечір, добрий вечір, Добрим людям на весь вечір...

І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори...

Київ - Ірпень - Дяківці, 1966