Щедрий вечір
Шрифт:
Біля борсукової нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи бачить борсук сонце, чи він у темені прочавкає і проспить усе життя?
Я лягаю на землю, притуляюся вухом до того місця, під яким повинен вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то піді мною, чи за мною зашаруділо. Напевне, заворушилася борсукова сімейка. Може, вона саме засіла за стіл і орудує біля миски? Я починаю усміхатися, в думці уже всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарює сміх:
– Може, тобі й подушку
Я відриваю голову од землі, а біля мене аж перехитується од сміху Люба, у її руці погойдується чимсь напакована торбинка, і дівчинка кладе її на те саме місце, до якого тиснулось моє вухо.
– І чого б ото я одразу всі зуби продавав?
– кажу трохи невдоволено.
– Бо зраділа, що тебе побачила, - мов очеретинка, розгойдується Люба.
– Я так і знала: ти приїдеш сьогодні.
– Звідки ж таке знаття?
– І сама не знаю звідки, - звела угору худеньке плече.
– То ви вже не поїдете у степи?
– Не поїдемо. Ти пособила нам.
– То так вийшло, - радіє дівчинка.
– А ти щось привіз мені?
– А що ж тобі треба було привезти?
– Ніби й не догадуєшся? Якусь книжку.
– Привіз казки страшні-страшні.
– Про відьом і чортів?
– одразу ж скривилась і нахмурилась дівчинка.
– Про них.
– Я цих і слухати не хочу.
– Чого?
– Бо як начитаєшся їх, то так страшно стає самій у лісі.
– І дівчинка боязко озирнулася назад, ніби там, за деревами, коловоротилась різна погань.
– А от мені й зовсім не страшно, - відчайдушне брешу, а сам згадую, як мені колись уночі чорні дідові штани здалися чортом.
– Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечисті. Мій тато каже, щоб і я нічого не страхалась, а я все одно страхаюсь.
– І чого ж ти боїшся?
– Грому, різної погані і сови.
– Сови?
– Еге. Вона увечері так моторошно кричить, що волосся саме їжаком підіймається. І очі її страшно світяться уночі. Тоді я забиваюсь у курені татові під руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвіта! Будять мене то соловей, то зозуля, то іволга, то одуди, а то й роса. Ти щільникового меду хочеш?
І хоч мені дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так віднікуюсь, наче щодня маю мед у своїй хаті.
– І даремно, - каже чиїмись словами Люба.
– Мед - це здоров'я.
– Ну, коли здоров'я, то попробую.
– От і добре, - показує рідкі зуби Люба.
– А може, тобі і чумацької юшки зварити?
– Та ні, мабуть, не треба.
– От я усе набиваюсь, а ти все віднікуешся і віднікуєшся. Гордий чогось став... Михайлику, а я тобі щось хочу сказати.
– І дівчинка, оглянувшись, засоромлено подивилась на мене.
– Сказати чи ні?
Я теж чогось ніяковію і теж озираюся довкола.
– Кажи, як маєш щось...
– Ось дай відсапну. Тільки ти нікому нічичирк.
– І що?
– То тітка Василина візьми та й похвались йому, що я теж гарно співаю і виводжу підголоском. От йому й захотілося послухати мене. А я все соромилась і соромилась перед городським. Тоді моя тітка сказала, щоб ми разом заспівали. І ми заспівали разом, бо так і легше, і не соромно.
– І що далі?
Люба кумедно відкопилила губи, сторчма поставила очі, як той головний над співаками, і посміхнулась.
– А далі цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцілував у кіску, потім потягнув її і сказав, що я голос!
– А ти йому що?
– А я тихенько сказала: "Спасибі, дядьку". І йому це дуже сподобалось, бо він розсміявся і ще раз поцілував мене.
– От молодець!
– радісно вихопилось у мене.
– Він чи я?
– довірливо запитала Люба.
– Обоє.
На це Люба розважливо відповіла:
– Отак живе людина і не знає, що вона - голос. Головний над співаками обіцяв якось і мене, і тітку Василину викликати у Вінницю. Тоді я там і театр, і трамвай побачу.
– Везе ж людям!
– кажу я, а Люба починає сміятись.
– І що ти тому головному співала?
– Журливої: "Ой під яром-яром пшениченька яра, в долині овес". І веснянки співала, теж сумні. А він сказав, що в них живуть голоси якихось предків. Такий уже розумний чоловік, що й половини слів його не второпаєш. Він і моєму татові сказав, що я голос.
– Що ж на це тато?
– Розгладив вуса і сказав: раз таке врем'я, то він купить мені нові чобітки, і я почну їх носити ще до снігу, щоб не застудити голосу, - розгойдувалась і радісно лебеділа дівчинка.
– Тато в мене такий смішний, а хто не знає його, думає, що він дуже сердитий. Це вуса роблять його таким: вони в нього серпасті, норовисті і залазять, куди хочуть, навіть до рота. Ходімо до куреня.
– А що в тебе в торбинці?
– Хіба не бачиш? Липовий цвіт.
– На чай збираєш?
– Ні, наша кооперація приймає його на ліки. От я і зароблю собі на зошити. Назбираю цвіту аж на цілий срібний карбованець, бо дуже люблю, коли є багато зошитів. Давай разом збирати цвіт. У мене в курені і посушимо, бо на сонці не можна. Як ти?
– Можна і разом.
– То спершу ходімо їсти мед.
І в цей час біля нас ворухнулася чиясь тінь. Я оглянувся. Біля самої Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергій - отой, що донедавна ховався у різних криївках од революції. Він втупив у мене важкі зимні очі й насмішкувато запитав Любу: