Щедрий вечір

Стельмах Михайло Афанасьевич

– Як розспівався, - кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вітряка і смикнув віжки. Стиха заскрипіли колеса, і потривожений пил запах молодим житом.

Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. За річечкою горить вогонь, біля нього самотіє постать нічліжанина.

– Чуєш, як запахло кулешем?
–

каже тато, путаючи Обмінну.
– Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возі чи під стіжком?

– Де скажете.

– Я ж тобі, як женцеві, даю вибір.

– Краще кладіть на стіжок.

– Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тоді завтра буде нам жито жати?

– Тоді кладіть під стіжок.

– Тобі сіна всмикати?

– Я сам.

– Хазяйська дитина, - підсміюється тато, підходить до воза й обома руками підхоплює мене, вже напівсонного.
– У тебе й справді ноги - мов деревляччя.

– Нічого, так скоріше і танцюристом, і людиною станеш, - повторюю батькові слова, а він притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, і натрушує на мого чуба сміх. Батько сміється так само гарно, як і дідусь, тільки з його очей бризкають не сльози, а іскри, їх навіть у темені видно.

Ми удвох насмикали сіна, розстелили його біля стіжка, а тато покрив цю постіль киреєю, тією самою, в якій мене, босого, носив до школи... Чому я тоді не вмів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?..

– Лягай, сину, бо вже люди ніч розібрали, - нам нічого не залишиться.

І мені стає смішно: уявляю собі, як люди по оберемку, наче сіно, розносять ніч по хатах.

– Лягайте і ви.

– Піду до вогника: подивлюся, хто там душу гріє.

– І я з вами.

– Не виспишся, причепо.

– Я тільки трошечки-трошечки побуду з вами.

– То ходім, - тато пригорнув мене рукою, і ми пішли на вогник, що так принадно, золотою квіткою, вихоплювався з петрівчанської ночі. Над нами зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла. І так добре було в ній іти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.

– Е, та це дід Корній!
– зрадів тато, поки нічліжанин, почувши кроки, обернувся до нас.
– Добрий вечір, діду Корнію!

– Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.

– Я тільки сина догадався взяти.

– Догадливий, що й казати. Ще б жінку захопив.
– У діда Корнія одразу сміються очі, брови, губи й довгі вуса, до яких підбирається вогонь. Ось чоловік підводиться од багаття, скидає, вітаючись, бриля, і ми бачимо на його голові сиву розкуйовджену зиму. А на руці в старого болісно дихають стягнуті на живу нитку шрами.

– Як вам, діду, живеться?

– Часом з квасом, порою з водою.
– Дід Корній брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене.
– Вже маєш, Панасе, помічника?

– Вважайте, дочекався женця.

– Он як?!
– дивується дід Корній, дивуються його темні, вогнем накупані очі. Він лагідно торкається рукою мого плеча.
– Невже

ти, Пшеничне, вмієш жати?

– Трохи вмію, - ніяково відповідаю старому, і страх як потерпаю за завтрашній день, і побоююся, щоб тато сьогодні насмішкуватим словом не зменшив мене. Але тато, підбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, і за це я не знати як вдячний йому.

Дід Корній похитав головою:

– Ось так і проходить наш вік: одні вчаться жати, а другі розучуються.

– Хто ж це, діду, ниньки розучується жати?

– Та хоча б і я, - зажурився старий, і зажурилося невлежане золото в його очах.
– Уже серп став мені заважким, випадає з руки, - і подивився на свої шрами, що були стягнуті на живу нитку.

– А що лікарі кажуть?

– Дурне кажуть. Змовились собі й вчепилися у дідову старість. Їм би хотілось на піч упакувати мої літа. А яка ж то старість, коли маю лише сімдесят п'ять років? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрібнішає тепер і наш вік, і здоров'я. Всі дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цінують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловіка кращим не зробить.

– І ви ж, діду, бомби возили, - щось згадавши, засміявся тато.

– Так ото ж і видихаю ці бомби тепер, - уже й серп випадає з руки.

– Діду, ви насправді були на війні?
– зрадів я і вуха розвісив, сподіваючись почути щось цікаве.

– Та ні, то мене впхнули у війну, - неохоче відповів старий і почав ложкою мішати куліш.
– Пшоно вже розімліло.

– Діду, розкажіть, як вас упхнули у війну, - зжаліснів мій голос.

– Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, - насупив, накошлатив оті брови, яких би вистачило на двох дідів.
– Он краще біжи до воза, найди вагани й ложки в пілочці, та й подумаємо, що робити з кулешем.

– Ми вже вечеряли, діду.

– Біжи, біжи. Мій куліш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й підхвалював.

– Ой! Справді сам Котовський їв?
– завмираю, мов заворожений.
– То ви його бачили?

– Навіть фотографію з нас обох робили.

– Розкажіть, діду!

– А що тобі дід сказав? Бачу, і ти непослухом вдався.

Я одразу ж побіг до воза, біля якого спокійно ремигали круторогі воли, знайшов вагани, ложки, а в очах мені все стояло, як дід і куліш їв, і фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дідусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.

А куліш у діда і справді був такий смачний, що його й Котовський міг підхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, і старий був цим дуже вдоволений.

– Діду, а Григорій Іванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв куліш?

– Дерев'яною, тільки трохи більшою за твою, - змовницьки посміхнувся старий і потягнув мене за чуба.
– Все, Пшеничний, хочеться знати?

– Ой, хочеться! Це ж так цікаво!

– Розкажіть йому, діду, трохи про себе, бо він тепер і мені спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте.
– Тато бере казанок і наміряється з ним піти до річечки.
– Вас же і в газеті друкували.