Щедрий вечір

Стельмах Михайло Афанасьевич

На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:

– Добридень, білочко.

Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.

Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.

– Свій свого злякався, - добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: - Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.

Потім

ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.

– Вона мене пізнає, - тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.

– А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?

– Це я накидала, - з гордістю сказала дівчинка.
– А перед ним ще й жаливи натрусила.

– Для чого?

– Ніби не догадуєшся?

– Ні.

– Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка - і по гадині, і по гадині...

– Ти?
– вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя.
– І не злякалась?

– Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.

– От молодець!

– А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?

– Це ж якого - чумацького?

– З рибою і димом, - засміялась Люба.
– Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?

– Не хочу.

– І чим тебе частувати?

– Нічим.

– Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?

– Є чим журитись людині, - спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.

– Що ж у тебе, Михайлику?
– одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.

– Ет, і говорити не хочеться.

– А ти скажи, - може, полегшає.

– Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, - повторюю мамині слова.
– Перша журба - нема людської хати, друга - стоїть наша земелька перед торгом, а третя - лежить невідома дорога, мов горе.

– Невідома дорога?
– зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі.
– Куди ж вона лежить, Михайлику?

– Далеко-далеко.

– Далі Вінниці?

– Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.

– Ой, лишенько!
– аж скрикнула дівчина.
– Як же там люди без лісів живуть?

– Живуть, позвикали.

– А чим вони палять?

–

Кураєм, соломою.

– І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.

– Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.

– Попроси гарненько його.

– Мама вже й сльозами просила.

– А батько що?

– Сердиться.

– Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?

– Чого?

– Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли ніхто не бачить, - засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собі в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась із білими хмарками і синіми ополонками неба.

Біля куреня сушився сак, він пахнув зіллям і рибою, а в курені хтось підворушував шматочки сонця. І тут нам стало зовсім журно.

– Михайлику, а в степах і суниць не буде?
– охопивши руками коліна, запитала Люба.

– Ні.

– А що ж там буде?

– Абрикоси і кавуни. Там кавуни отакенні, більші за тебе ростуть.

– То вже байка.

– Сам тато казав.

Люба недовірливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.

– Поїж, Михайлику.

– Не хочу.

– Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжі, - поклала руку на шматочок сонця.

– Точнісінько так і мама каже.

Люба помовчала, зітхнула і, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:

– Як ти поїдеш на чужину, ніхто не буде так скучати за тобою, як я.

– Це забудеться.

– От і не забудеться, - зовсім притемніли її очі, а бровенята сумно зібралися в оборку.

– То дорослі довго один за одним сумують. Про це і в книгах-романах пишуть.

– Нічого ти не знаєш, - правдиво подивилась на мене Люба.
– І я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона відлітає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.

– Це вже як тато закомандують.

– Отак і в нас - тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай і взавтра, бо хто знає, як далі буде. Приїдеш?

– Не знаю, як воно випаде.

– Я все буду дивитись на дорогу.

Коли ми прощалися, Люба знову хотіла почастувати суницями, але мені було не до них. Жаль стояв у моїх очах і душі. Його не змогли розвіяти ні оті пастушки, що за лісом спускалися із пагорба на степових черепахах, ні далекі вітряки, що волохатились у тумані.

Додому я приїхав пізно, коли вже місяць росив на ясени вологе срібло. В хатині причаїлись темрява і засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дійшли згоди. Вони мовчки снували в сутінках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стіл молоду картоплю з укропом і, перехопивши мій погляд, зітхнула. Батько на це зібрав брови до перенісся і щось пробубонів під ніс.