Щедрий вечір
Шрифт:
Але в цей час знадвору невдоволено обізвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далі поторгав хвіртку, що вела з клуні до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.
– До вас можна?
– застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тільки у великі свята.
– Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, - неласкаве обізвався тато.
Але це не дуже збентежило товстошкірого дядечка, який хекнув і посунув ближче до столу.
– Чогось
Батько спідлоба глянув на нього:
– А звідки ви знаєте, що буде дощ?
– Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота - чекай непогоду. Добрий вечір вам.
– Добрий вечір. Вас, бачу, груша приворожила?
– От і не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дінеться? Ви спочатку нагнівались на мене, а потім самі втямили, що вона моя. Як то кажуть, і просо моє, і горобці мої.
– Не ваше просо і не ваші горобці, - одразу розсердився тато.
– І між святими буває сварка, - не гнівається дядечко.
– Послухаємо, що скажуть про це люди.
– Ви вже маєте свідків?
– Підбираю, підбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навіть копійчане, пропадало, бо за копійкою і карбованця попустиш. Ось так, а не інакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря... А це правда, що наш цар-государ зібрав за гряницею аж мільйон армії?
– Давно вже ваш цар-государ лежить у землі.
– Е, не кажіть, у землі лежить його двійник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.
– Це ви мене лякати прийшли?
– батько зловтішне підсік дядечка.
– Та що ви, Панасе?
– розвів руки дебеляк.
– Нащо мені когось лякати, коли сам у революцію був ляканий. Я до вас по ділах кумерції.
– Кумерції?!
– Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвості принесла, що ви збираєтесь переселятись.
– Сорока ваша не збрехала.
Мати і я зітхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалі й бадьоро продовжував:
– Це вірно робите, що збираєтесь у степи. Там і землі більше, і після голоду стільки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцінь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?
– Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?
– Нащо мені це кипіло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би мені. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристі, та й земелька теж могла б кращою бути, - хитренько ганить наше найбільше багатство, щоб збити ціну.
– Але, коли гноїти її, щось бог зародить.
– Ви, доки не згудите, доти не купите?
– заступається мати за нашу десятину.
– Хіба я неправду кажу?
– косує дядечко
– Хіба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати мою, розхристану?
– Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглі числа. Навіть жінку брав тільки з круглим числом - шістнадцятку. Було б їй сімнадцять років - не одружився б, - і дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.
Я ніколи не бачив його таким говірким. То завжди сидить на людях, мов дзвін без'язикий, ховає у собі слова, як скарби в землі. А це, бач, навіть жартувати зволив. Ось як кумерція розв'язала язика. Тепер би йому, напевне, і тітка Марійка позаздрила б.
Я так починаю гніватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навіть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далі пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалів нас, бажав щастя і все розхвалював оті краї, де люди не мають скрути на землю.
– Там середняку нарізають навіть по двадцять - двадцять п'ять десятин, а тут тяжко сіяти, коли нема чого орати.
– Чого б вам, Володимире, не поїхати туди?
– обізвалася крізь сльози мама.
– Мені?
– отетерів дядечко.
– Як це? І чого це мені? Що ми - гірші за людей!
– але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве.
– Я, жінко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздів, до своїх десятинок. Це не та розкіш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хліба не зводить. То будемо сватами?
– Ви ж казали, що не маєте за душею ні копійчини, - в'їв батько.
– Для вас витрушу останнє, - розщедрився дядечко.
– Чого не дотрушу-позичу, на чийсь білий папір усю душу закладу. Яку ж ціну правите за свою десятинку?
– Сто двадцять карбованців золотом.
– Що-що?!
– вдавано не дочув дядечко і повернув до батька хащувате вухо.
– Сто двадцять кажу.
– Сто двадцять!
– жахнувся дядечко, став вислогубим і вибалушив очі на тата.
– Бійтесь, Панасе, бога і людей. Красна їй ціна - шістдесят карбованців, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрість.
– Хіба ви колись не розминулись із нею?
– Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмішечки хоч на кінчику язика... То за сімдесят віддасте? У мене ж п'ятірки, як зорі в жнива, - з самого місяця відлиті.
– І де вони взялись у вас?
– Де?
– спохватився дядечко.
– Це довга казка. То давайте свою руку - позолочу її. Де вже моє не пропадало!
Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.
Батько поволі спускався згори, а дядечко ще повільніше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях і далі - ні тпру ні ну.