Селище
Шрифт:
Сама процедура запуску була нескладною. Запрограмувавши скаут, Павлиш увімкнув “запуск” і подальше відбувалося без його участі.
Скаут підморгнув йому зеленим вогником “готовності”, підставка зрушилася, піднімаючи скаут до купола, у якому відкрився отвір, достатній для виходу в атмосферу. Павлиш, задерши голову, побачив сіре захмарене небо. Крапля дощу впала на шолом скафандра. Павлиш стер її рукавичкою.
Клацнув “запуск”. Скаут повільно піднявся над підставкою і впевнено пішов до отвору в дахові. Він піднімався, грубо зумкочучи, як товстий жук, вилітаючи на полювання. Отвір на куполі зачинився.
— Ну от, —
Він увімкнув інтерком і сказав:
— Клавдіє, я запустив перший скаут. Зараз вийду назовні.
— Обережніше, — сказала Клавдія, її голос, трохи спотворений у навушниках, здавався дівочим і майже ласкавим. — Ви анбласт не забули?
— Ні, ангеле мій, — сказав Павлиш. — До того ж я взяв недоторканий запас їжі, спальний мішок і велику палицю. Ще інформую вас, що відійду від купола рівно на сто метрів.
— Славко, залишіть свої жарти, — сказала Клавдія. — Це ваш перший вихід.
— Скажімо, другий. Не забудьте, що коли ми сюди прилетіли, нам довелося майже годину побути на свіжому повітрі.
— Під захистом планетарного катера, який нас сюди спустив, — поправила його Кладія, — і у компанії десяти членів екіпажу.
— Дякую, — сказав Павлиш. — Я буду обережний. Не хвилюйтеся. До речі, все рівно треба перевірити анбласт.
Він витяг пістолет з кишені комбінезона. Анбласт був невеликий, але важкий. Рукоятка зручно лягла в долоню. З цими бластерами бували казуси в експедиціях. Мета зброї — іммобілізувати будь-якого агресора, від змії до слона, але вибірковість її, звичайно, відносна. До того ж, ефект часто залежав від метаболізму хижака. Того, що одному було достатньо, щоби спокійно заснути на тиждень, другого тільки звалювало в легку дрімоту, а третього могло й убити. Тому завданням Павлиша було випробувати зброю на місцевих тварюках, тому бажано принести зразок у лабораторію і дослідити дію анестезатора. Якщо, звісно, екземпляр не впиратиметься.
Люк перехідника жадібно чавкнув, притискаючись до рами.
Павлиш трохи постояв біля купола, озираючись і вичікуючи, як місцева фауна зреагує на його присутність.
Фауна ніяк на нього не реагувала.
Павлиш поволі пішов по ріденькій траві до капсули, погладив її м’який бік, що нависнув над ним. Потім подивився на ілюмінатор геологічної лабораторії. Так і є — Клавдія стоїть біля ілюмінатора і дивиться, чи вміє її хлопчик переходити дорогу на зелене світло.
Павлиш помахав Клавдії, вона підняла руку у відповідь, але від ілюмінатора не відійшла.
— Дітей тобі треба, — сказав Павлиш, — п’ятьох як мінімум.
І відразу ж злякався, чи увімкнув інтерком. Ні, не увімкнув, вона не чула. Бо ж образилася б.
Тепер можна не поспішаючи роздивитися довкола.
Крутий купол станції з рукавами коридорів і маленькими відсіками лабораторій стояв за двісті метрів від лісу. На цей бік і виходив ілюмінатор, біля якого стояв стіл Павлиша.
Якщо обійти станцію, що Павлиш і зробив, то опинишся на пологому схилі, який веде до великого озера. Схил був зарослий травою, а нижче з голої землі вилізали округлі спини каменів, побіля яких росли зарості кущів.
Озеро було сірим, рівним, спокійним, та й взагалі весь цей світ створював враження спокійної сірості. Тільки враження. Павлиш розумів, що ця сірість приховує пристрасті і трагедії, первісні, але тому ще жорстокіші, що цей світ зачаївся, приглядаючись
Павлиш глянув угору. Упродовж трьох днів хмари жодного разу не розійшлися, щоби хоч на хвилинку показати сонце. Вони були такого ж кольору, як і озеро, і такі ж рівні, що не можна було зрозуміти, рухаються вони, чи висять непорушно над головою.
Попереду щось блиснуло.
Павлиш обережно пішов донизу схилом і зупинився за кілька кроків від виблискуючої істоти, яка жваво закопувалася у землю. Істота не звертала на нього жодної уваги. Павлиш підійшов ближче, тримаючи анбласт напоготові. Металево виблискуючи, круглувата спинка істоти вже майже зникла під землею. Павлиш присів навшпиньки і почав обережно розгрібати розпушену землю. Потім він підхопив істоту і різким рухом висмикнув її назовні.
Вона не чинила опору. Щось тріснуло. Павлиш побачив, що в землю тягнеться довгий щуп. Він підняв кулю на долоні і зрозумів, що йому пощастило упіймати найрідкіснішу у цих місцях “тварину” — бур-мобіль Клавдії, і тепер Клавдія відірве йому за це голову — і правильно зробить.
Оскільки бур все одно доведеться ремонтувати, він прихопив його з собою, потім витяг із землі його тонкий щуп і все це склав у контейнер для зразків. Потім, хоч і дуже не хотілося цього робити, він натис кнопку інтеркому і викликав Клавдію.
— У вас всі бури справні? — запитав він.
— Один щойно вимкнувся, — сказала Клавдія. — Я саме хотіла вас попросити перевірити, що з ним сталося.
— Не треба просити, — відповів Павлиш. — Я влаштував на нього полювання і щойно спіймав. Я його принесу Саллі, вона полагодить.
— Але ж він металевий! Круглий! Його важко з чимось сплутати!
— Як бачите, хто боїться, у того в очах двоїться, — сказав Павлиш. — Неуцтво призводить до фатальних помилок.
Павлиш відімкнувся. Він злився на себе. Жоден нормальний біолог не переплутає прилад із живою істотою. А всі вважають, що Павлиш нормальна людина і навіть учений.
У цьому небезпека чужого світу і власної сторожкості. Дивовижне поєднання — сторожкість разом з безпекою.
“Я ж бо поліз за цією кулькою, оскільки знав, що мій скафандр міцний, жодні зуби його не прокусять, що мій анбласт покладе будь-якого хижака, що я у крайньому випадку можу втекти в купол і навіть полетіти в космос у капсулі і там чекати, поки мене не підберуть. У мене немає підстав боятися цієї планети, якщо вона не захоче влаштувати нам якісь катаклізми. І разом з тим я їй не вірю. Я остерігаюся її і роблю все, щоби вивчаючи її, ні в чому з нею не зіткнутися. А що, якби я потрапив сюди просто так, без куполів, скафандрів, голий-голісінький? Чи подивився б на цей ліс і озеро таким зацікавленим поглядом? Чи ліс приховував би для мене смерть, і в озері причаїлась би смерть, і повітря загрожувало смертю?”
Це були пустопорожні думки, вони ні до чого не привели. Краще спуститися до озера і взяти проби води. Звичайно, це може зробити і скаут, і навіть краще зробити, ніж Павлиш, але навіщо все довіряти скаутам. У них немає фантазії, а у Павлиша вона прекрасно розвинута.
Павлиш обійшов кущі і прямував відкритою місциною.
Здається, фауна тут дуже бідна, це дивно, бо з рослинністю тут все гаразд. Хоча не виключене існування світу, в якому владарює флора.
Раптом він побачив комаху — щось чорне і прудке майнуло під ногами, здійнялося чорною цяткою вгору і полетіло до кущів.