Селище
Шрифт:
— Ну типовий скаут, розумієш, типовий скаут, — відповів Сергіїв, — Я їх в житті набачився — сотні. І сам запускав.
— Отже, вони нас сфотографували? — запитала Мар’яна.
— Не думаю, — сказав Старий. — Карту планети зробили у попередній експедиції, коли сюди прилітав “Тест”. Це або біоскаут, або геологічний...
— Ну, хоча б ти віриш... — сказав Сергіїв.
— Мені би хотілося вірити, — відповів Старий.
— Отже, вони можуть нас і не помітити? — запитала Мар’яна.
— Можуть і не помітити, — погодився
— Тільки не треба цього оптимізму, — сказала Христина. — Ніхто нас не помітить. Для того, щоб помітити, нас треба шукати. Ви що, не уявляєте собі, якою мізерною цяткою ми здаємося на обличчі цієї планети? Нікчемною, причому металу в нашому селищі так мало, що при будь-якому аналізі він видаватиметься породженням лісу і продовженням його. Ніхто нас не знайде.
— А раптом випадково?
— Скаути беруть проби біосфери, повітря, ґрунту, вони не складають карти, — сказав Старий. — Христина має рацію, шанси знайти нас мізерні. Не варто забувати, що ми постійно під хмарами.
— Але вони можуть побачити корабель, — сказав Олег. — Над ним часто буває чисте небо.
— Шанс трохи більший, — погодився Сергіїв. — Але теж невеликий.
Все, подумав Олег, вони починають погоджуватися. Вони дали себе вмовити. Ніби зробили послугу. Йому раптом захотілося голосно сказати, щоб всі почули — якби не його куля, вони б ніколи не побачили скаута; можливо, ця експедиція, яка запускає скаути, сидить тут вже півроку і незабаром збирається повертатися на Землю. І він так реально уявив собі корабель, схожий на “Полюс”, але інший, і як там ходять люди, чисті та одягнуті у красиві мундири чи скафандри, і як вони закривають контейнери зі зразками досліджень: ось і все, нічого цікавого на цій планеті немає, окрім крикливих кіз та шакалів.
У кімнаті було дуже тихо.
І несподівано пролунав тихий голос Казика. Він сидів на підлозі, разом з дітьми, а Фуміко лежала животом у нього на колінах.
— А може, вони вже відлітають?
— Хто відлітає? — запитала високим голосом Христина. — Чому ти вирішив? Вони нікуди не відлітають.
Порив вітру жбурнув на дах снігом, і дах тремтів.
Світло, що прозирало через віконця, затягнуті міхурами мустангів, було таке тьмяне, що обличчя людей розпливалися у напівтемряві, і було незрозуміло, що на них написано. Однакові сірі плями.
— Потрібно до них піти, — сказав Дік. — Якщо ми будемо тут сидіти, нічого не трапиться. Треба піти до них і сказати їм, що ми тут.
— Молодець, Дікусику, — сказала Мар’яна і поклала руку на його плече.
Безглуздя, подумав Олег ображено. Це мав сказати я. Чому я чекав, поки скаже Дік?
— І куди ж ви підете? — запитала мати. — Може, цей скаут ходить колами? Може, він летів праворуч, а, може, ліворуч? А можливо, він мав приземлитися в іншій півкулі?
— А що ти пропонуєш? — запитав Старий.
— Потрібно подати якийсь сигнал.
— І
— Я думав про це, — сказав Сергіїв. — Мені здається, що наше становище не таке й безнадійне. Ми точно знаємо напрямок руху скаута. А зі свого досвіду, можу сказати, що скаути дуже рідко ходять колами. Біоскаути літають “ромашкою”.
— Якщо це був біоскаут, — сказала мати.
Олег зрозумів, що мати впирається не тому, що насправді не вірить Сергіїву і вважає будь-яку спробу знайти експедицію безглуздою. Вона просто злякалася, що шукати експедицію відішлють її Олега. І не говорить про це, а шукає інші причини.
— Він летів по дуже пологій дузі, — сказав Сергіїв, — а потім зник у хмарах.
— Чому ж ти відразу не сказав! — вигукнув Старий.
— Ви мені взагалі не хотіли вірити! — відповів Сергіїв. — Але це не головне.
— Нічого собі не головне! — Вайткус розсміявся високим лунким голосом, і мати закричала, щоб заглушити його сміх:
— А далеко це? Де ця точка?
— Я можу вказати напрямок, — сказав Сергіїв, — де міститься база цього скаута. — І він підняв руку.
— Південний схід, — сказав Старий.
— Хмари одноманітні й оманливі, — продовжував Сергіїв. (Вайткус перестав сміятися). — До того ж, я не можу точно сказати, скільки скаут пролетів у хмарах і під ними.
— Ну добре, добре! — сказала тітка Луїза.
— Кілька десятків кілометрів, — сказав Сергіїв. — Не більше сотні.
— Але це вже справді пощастило, — сказав Вайткус.
“Він ніколи не ходить в ліс, — подумав Олег. — Він не уявляє собі, що тут сто кілометрів. Ніхто з нас ще не ходив так далеко. Навіть Дік. Ні, ми ходили, але тільки в гори, до корабля. А там, на південному сході, дуже небезпечний ліс. І суцільне болото. Якось Дік дійшов до ріки. Перед нею болото”.
— Але є шанс, — сказав Сергіїв. — Зрештою, досягти їх реально.
— Складно, — додав Дік.
— Але ж реально, правда, реально? — У голосі Вайткуса з’явилися благальні інтонації. Він розумів, що йому туди не дійти. Йти доведеться Діку. І Олегу.
— Вони вже відлетіли, — повторила мати. — Поки ви туди йтимете, вони точно відлетять.
— Ми не маємо права втратити такий шанс, — сказав Старий. — Якщо так, я сам піду.
— Куди вже, — заперечив Дік. — Дорога складна.
— Але дійти можна, — підхопився Казик. — Ми зробимо пліт.
— А болота? — запитав Дік. — Я вже намагався туди сунутися.
— А ми їх обійдемо, — наполягав Казик. — Вони ж десь закінчуються.
— Зрештою, — сказав Олег, бо так виходило, що йти не йому, а іншим, — ми ходили до перевалу. А це важче.
— П’ять-шість днів дороги, я піду з вами, — сказав Вайткус.
— Це більш небезпечна дорога, ніж до перевалу, — зауважив Сергіїв.
За віконцем стемніло. Старий запалив каганець, і вогник заграв на обличчях людей, роблячи їх несхожими і злими.