Серед темної ночi
Шрифт:
Левантина вiдбувала її за це.
Вона все життя вiдбувала кару.
Малою - як була попихачем-байстрючкою, ображу-ваною й кривдженою.
Дорослою сиротою - тиняючися по наймах, зазнаючи тяжкої роботи, бiйки, лайки i того, що гiрше за все це.
Коханкою - вiддавши все тому, хто занапастив її.
А
Це був кiнець i вiнець її земних пригод, найвища болюча нота в тужливiй пiснi її змученого життя.
Найвища i остання…
Гостро вдарив дзвоник.
Сповнилась свiтлиця людьми.
Ввiйшли присяжнi.
Вони обвинуватили Романа, а Левантину… Вони були добрi: всi, опрiч одного, були певнi, що вона винна, не може не бути винна, але пожалiли її, помилували…
Але що їй з того?
Вона вернулася до тюрми, щоб скинути рештантську одежу, i скоро дiйшла до свого мiсця, що на йому промучилась, убиваючи своє тiло й душу п'ять мiсяцiв, упала i не могла встати. Занедужала тяжко i вже не звелась на ноги нiколи. Зiнько, приїхавши по неї з села, не побачив навiть її могилки.
Умерла серед похмурих, огидних стiн з гратами.
Нi один сонячний промiнь не осяяв їй обличчя в час смертний.
Нi одна рiдна щира рука не стиснула їй руки.
Над нею схилились тiльки попсованi неволею й грiхом обличчя.
Це були обличчя таких безщасних, як i вона… хоч i не таких прекрасних i чистих душею.
Тихо, i тяжко, i сумно без мiри затихала й затихла пiсня покривдженого людського життя.
Без сонця затихла, i те, що творило ту пiсню, сховалося в землi пiд невеличкою могилкою на острожному кладовищi.
Без сонця вмерла дiвчина, i тiльки її могилку цiлує сонце. Воно свiтить ясно i добрим i злим; свiтить i на її могилку, i Романовi в далекому Сибiру, i тим, що вiдбувають
Думки про це не покидають i Зiнька.
Сумно тепер у Сивашевiй сiм'ї.
Дениса вже там давно нема: не могли простити йому, що не оборонив Романа, сам оддав на мордування. Живе Денис окремо, багатiє. Старий батько згорбився, бiлий як молоко зробився, за малий час зовсiм постарiвся. Осумнiв i Зiнько i, вкупi з батьком та з матiр'ю, часто згадує i Левантину бiдолашну, i безщасного Романа, що блукає в холодному Сибiру, нудьгуючи за рiдним краєм. I думає Зiнько про те, чи то божа воля, чи то люди самi такий лад промiж себе завели, що як кому так i гарно серед його жити, а як кому дак нiяк не можна. I треба б, щоб краще зробити, та як?
Думає по-простому, по-мужицькому, але його думки займають зглибока те, що не дає спокою всiм чесним душам, усiм благородним серцям, намученим загадкою людського життя, натомленим працею задля того, щоб здiйснити людське щастя…