Серед темної ночi
Шрифт:
Левантина скрикнула як несамовита i побiгла назустрiч страшному червоному промiттю.
V
Ярош таки трохи боявся тiєї штуки, що вигадав Роман. Дибляни стали вже такi злi на коноводiв i так їх пильнували, що було небезпечно так скоро туди потикатись. Але Патрокловi Хвигуровському та й усьому товариству до вподоби припала тая вигадка. Патрокл, трохи випивши звечора, всю дорогу, поки йшли до Диблiв, був страшенно веселий, смiшив товаришiв своїми жартами й лайками i все зачiпав похмурого чогось отамана.
Трьом у яру було дуже добре сидiти, бо не видно було їх нiкому, але вони бачили той шпиль, де мала бути Струкова клуня i звiдки Роман повинен подати їм своє вогньове гасло. Хоч отаман i не дозволяв розмовляти, але в головi в Патрокла ще гуло вiд горiлухи, то й язик у його нiяк не хотiв одпочивати, а все шепотiв до Лукаша. Той пирхав зо смiху, а розлютований Ярош нарештi не витримав:
– От как дам шворiнем по головi, то ти швидко замовкнеш!
– прошепотiв вiн, штовхнувши тим шворнем парубка в бiк.
Тодi обидва замовкли, знаючи добре, що з отаманом не завсiгди можна жартувати, бо часом заробиш за жарти такого, що й довiку згадуватимеш.
Усi сидiли мовчки, втупивши очi в той бiк, звiдкiля дожидались ознаки.
Сидячи так довгенько, помiтили, що їм стало видко далекi верби на почервонiлому небi. I незабаром жарке полум'я вдарило вгору, осяваючи купи сонних хат i дерев. Скрiзь по селу загаласували, забiгали люди, загавкали собаки. Спершу крики й тупотняву чути було й поблизу, але згодом усе вщухло тут, i тiльки там, де ясно шугало вгору полум'я, чути було невгавний поплутаний галас людського стовпища. Коноводи зрозумiли, що-люди з близьких до краю вулиць уже побiгли на пожежу.
– Ану лиш!
– промовив тихо Ярош.- Та швидко!..
Мало не бiжачи, перейшли невеликий клапоть вигону вiд яру до перших хат. По лiвiй перiї третя хата скраю - Панас Гаман.
Швидко й мовчки ввiйшли в покинутi вiдчиненими ворота, вступили в двiр. Велика повiтка з кiньми була перед ними. В дворi нiкого не було, тiльки собака вискочила з-пiд хати i кинулась, загарчавши, просто на Яроша. Вiн убив її за одним махом, розбивши їй голову шворнем. За одну хвилину вiн своєю дужою рукою, заложивши за прибої шворiнь, одiрвав їх, i кiнниця вiдчинилася. Лукаш iз Патроклом убiгли всередину i недовго барилися, вивiвши троє коней. Скочили на їх i були всi вже за ворiтьми.
– Ану, припусти!
– сказав отаман.
Але в цю мить сталося несподiване.
Четверо людей в'їздило верхи з поля в вулицю. Це ночлiжани, побачивши з луки пожежу, кинулись у село.
– Хто їде?
– гукнув переднiй.
Ярош ударив свого коня i три злодiї мовчки проскочили проз ночлiжан. Тi не вiдразу розiбрали, що це, а зрозумiвши, погнали за їми слiдом, гукаючи:
– Лови!.. Злодiї!.. Коноводи!..
Ярош бив коня без жалю шворнем, а Лукаш та Патрокл шмагали своїх нагаями. Конi бiгли з усiєї сили. Але видко було, що в ночлiжан конi кращi чи не такi потомленi. Вони насiдали на шию коноводам, ось-ось наздоганяли їх. Ярош озирнувся й побачив, що даремна рiч утiкати. Треба було iншим робом рятуватися.
– Пускай конi!.. Самi - в яр!
– крикнув до товаришiв.
Саме добiгли до яру. Стрибнули на
Троє коноводiв попадали на землю трохи не пiд копита коням, та, на їх щастя, тiльки Лукаша зачепив кiнь заднiм копитом. Попадали саме над краєм i, не встаючи, не можучи вдержатись, покотилися вниз у яр. Та їм цього й треба було. Спинились аж на днi i зараз же посхоплювались на ноги. Не чули, що й забилися, хоч гупнувся кожен здорово. Але були цiлi, нiчого не поламали собi.
– Яром дальше!
– звелiв Ярош.
Побiгли яром i думали, бiжачи, що кудись же той яр виходить, то туди й вони вийдуть. Пробiгши чимало, почули, що в їх пiд ногами вже не земля, а камiння. Яр нижчав, глибшав, i враз вони опинилися в якiйсь кам'янiй ямi, а перед ними стрiмко й високо, як кручi, стояли кам'янi стiни глибокого яру, i нiде не було виходу.
Задиханi втiкачi спинилися.
Вони пiймалися в пастку, не знаючи цього проклятого зрадного яру.
– Назад! Може, вспєїм вискочить!
– крикнув Ярош.
I всi троє повернули назад i побiгли скiльки сили. Не перебiгли й половини яру, аж перед ними зачорнiло кiльки верхiвцiв i людських постатiв пiшо. Це двоє ночлiжан, побачивши, що коноводи вскочили в яр, покинули гнатися за кiньми, лишаючи їх двом своїм товаришам, i вернулися до яру. До їх тим часом надбiгло кiльки чоловiка з села, почувши їх гукання, бо увесь час вони не покидали лементувати, скликаючи людей.
Не сподiваючися того, коноводи так i наскочили на їх у темрявi.
– Бий! Бий! Вони!
– загукано враз, i кiлька кийкiв гупнуло по плечах i по руках коноводам. Вони вiдскочили назад, повернулись i, як захопленi в суточках звiрi, не знаючи вже з одчаю, що робити, побiгли вiд ворогiв знов туди, в кам'яний куток яру.
Тепер селяни були певнi, що вони вiд них не втечуть. У цьому яру пан бив колись камiнь на свою кам'яницю та й вибив оту глибоку яму з кручуватими стiнами. Звiдти вже не вискочиш.
Галасуючи, побiгли всi слiдом за коноводами.
А тi вскочили знов у ту яму i постали нерухомо, щоб хоч передихнути.
– От коли так пропали!
– промовив Лукаш.
– Ну, ти! Патякай!
– визвiривсь на його Ярош. Хмари розiйшлися, i з-за них визирнув мiсяць, осяваючи все навкруги. Втiкачi були серед набитого дрiбного й великого камiння. Деяке було поскладане сажнями, деяке згорнене просто купами. В одному мiсцi, мало не бiля самої стiни, камiння було наложене стовпом сажнiв на пiвтора. Патрокл глянув на нього.
– Берiть камiння, накидайте, щоб можна було злiзти на це!
– скомандував вiн.
– Нащо?
– спитав Лукаш.
– Стультусяка чортiв! Бери швидше!
– I вiн загрiб своїми лапищами цiлу купу камiння i потяг до стовпа, муруючи там немов схiдцi. Лукаш допомагав йому.
Та тiльки почали робити, а вже дйбляни набiгли, махаючи кийками й ломиками та гукаючи:
– А, бiсовi шкуродери, попалися!..
Бiгли просто на коноводiв, їм не видко було за стовпом, що робили Патрокл та Лукаш, але вони бачили Яроша. Витягши з халяви великого ножа, вiн держав його в лiвiй руцi, а в правiй був напоготовi залiзний шворiнь. I як селяни, з розгону набiгши, були вiд нього за три-чотири ступнi, вiн скрикнув, стрибнув наперед i вдарив переднього своєю простою, але в його руках страшною зброєю. Чоловiк ойкнув, захитався… Ярош одскочив. Селяни теж на мить подались назад, одбiгли, але зараз же схаменулись.