Серед темної ночi
Шрифт:
– Дак ви так!
– загукали розлютованi.- Бий їх! Бий на смерть!..
I вони кинулись знов з пiднятими вгору кийками.
– А, падлюки, пси!
– ревнув страшний Патроклiв бас, i ту ж мить здоровезна постать вискочила перед Яроша, широко розмахнулася рукою i пошпурила важку каменюку. Один з селян скрикнув, ухопившися руками за живiт, та так i сiв на землю.
– Раз!
– ревнув Патрокл.- А оце вам два! Нова каменюка примусила селян одбiгти ще далi.
– Назад, канiси куцохвостi, бо i ребра, й
– гукав Патрокл.- Бери й ти, отамане! Чого стоїш дурно?
Ярош i собi жбурнув каменюку, але зараз же скрикнув:
– Бережись!
Ледве встигли заховатися за камiння, бо селяни кинули на їх кийками й ломаками. Луснули й затрiщали об кам'янi купи кийки, розкидаючи дрiбне камiння, але шкоди коноводам не зробили нiякої.
– Кидайте! Чорт вас бери! Вашим ломаччям вам же й голови порозбиваємо,- гукав на своїх ворогiв Патрокл.
Хмара знову набiгла на мiсяць. Потемнiло враз. Селянам стало зовсiм не видко коноводiв. Певнi були, що тi не втечуть з глибокої ями, але не могли добрати розуму, як їх узяти. Знали й бачили, що коноводи, не сподiваючись милосердя, боронитимуться до загину, i двох селян добре вже було вдарено камiнням, а третiй був увесь у кровi пiсля Ярошевого шворня. Кинутися на їх у темрявi, дак ще й гiршого добудеш.
– Побiгти в село по рушницю та й пострiляти їх,- радив хтось.
– Уцiлиш у темрявi!
– А хоч i вцiлиш, дак на Сибiр пiдеш! Треба живцем узяти та дати такого гарту, щоб острог їх живими взяв, та живими не випустив.
– Дак пiдождемо до свiту.
– А там село горить!
– То не з нашого краю.
– А там i до нас дiйде, як не погасять.
– Вiтру нема.
Нарештi наважились послати парубка верхи на село, щоб подививсь, як там пожежа, а коли можна, то ще й людей на помiч покликав. Певнi були, що пожежа до їх хат не дiйде, i мали вартувати до ранку: повидно-му зручнiше буде брати.
Ледве парубок побiг, коли враз одна каменюка, друга, третя гепнула-поблизу селян.
– Чи ти ба! Знову кидають, чорти!
– Хай кидають,сюди не сягнуть.
А камiння все гупало. Нiкого, щоправда, не зачiпало, але все падало.
А це коїв Патрокл.
Поки ото мужики радилися, i коноводи не гаяли по-дурному часу i наскладали цiлi схiдцi вгору на кам'яний стовп.
– Ану, скоч, хлопче, на камiння,- звелiв стиха Лукашевi Патрокл,- чи сягнеш рукою аж нагору, до берега.
Лукаш скочив.
– З аршин не стає.
– Дурниця! На камiння, бери, муруй там!.. Нi, не так! Ти, Яроше, подавай йому камiння, а я шпурлятиму на той плебс свинячий, щоб не помiтив нашої роботи.
I ото почалася киданина. Патрокл зовсiм не силкувався влучати, та й не мiг би цього зробити, бо селяни стояли таки далеко i було темно. Йому не того треба було: вiн кидав, аби тi знали, що вони в ямi, i думали, що вони тiльки те й роблять, що камiння
– Оце тобi галушка у твiй свинячий рот!.. Що? Подавився? А оце тобi крашанка межи очi в лоб,- бодай тобi з його твої чортовi слiпаки повилазили! Маєте ще, азинуси, ось!..
– Готово!
– озвався Лукаш стиха.
– Нагору, братцi!.. Та ждiть мене там,- я зараз. I, вхопивши двi здоровеннi каменюки, Патрокл вискочив з ями, надбiг у темрявi ближче до своїх ворогiв i кинув одну каменюку за другою. I, мабуть, когось улучив, бо серед селян крикнуло. Патрокл засмiявся, мурчачи собi стиха:
– Що? До смаку припала? Ну, гризiть собi на здоров'я, цуцики слинявi! Не вискалюйте зубiв, люпуси задрипанi, бо не вкусите!
Мурмотав i вилазив нагору.
– Отамане!
– Тут.
– Гайда!
Але в цю мить хмари знову розiрвалися i зрадливий мiсяць сяйнув на втiкачiв. Крик зчинився серед селян:
– Тiкають! Тiкають! Лови!..
Полем затупотiло три пари моторних нiг, а слiдом за втiкачами, видираючися з яру нагору, кинувся гурт селян.
VI
Стручисi не спалося. То думки всякi розганяли сон, то блохи напосiдалися. Вона крутилася по полу, штовхала чоловiка, сердячись, що вiн так спить, аж хропе. Уже вона передумала й те, скiльки в їх хлiба на цей рiк буде, i скiльки полотна витчеться з того прядива, що натiпала, i догадувалася, яке теля приведе її влюблениця Лиска. Уже її починала знову дратувати вчорашня сварка з зизоокою Юхимихою, i вона жалiла, що не встигла усього їй виказати… Саме на цьому у дворi загавкала собака.
"Чого це Шарка гавкає?
– подумала Стручиха.- Вона по-дурному нiколи не гавкає".
Хоч Шарка гавкала звичайно по багато разiв на нiч, аби зачула, що десь озвалися собаки, та Стручисi кортiло збудити чоловiка, i вона почала штовхати його в бiк:
– Мусiю! Мусiю!.. Чи ти чуєш?
Мусiй нiчого не чув i через те не озивався. Це вже зовсiм розсердило Стручиху. Вона торсонула його так, що мусив почути.
– Одчепись, Охрiме, не займай мене!
– пробубонiв спросоння Струк.
– Який я тобi Охрiм? Уставай, бiсова сонюго! Чи не чуєш хiба, як Шарка гавкає?
– I вона так його стусонула в ребра, що вiн аж схопився.
– Га? шо? шо там таке?
– Шарка гавкає.
– Шо?
– Шарка гавкає, я тобi кажу.
– Гавкає, кажеш?
– Аж заливається.
– Добра собака!.. Нехай же гавкає, спасибi їй!.. I впав сонний.
– Це менi лихо, а не чоловiк! Тiльки б спав, а нема того, щоб свого добра доглянути! Це не хазяїн, а якась колода, якась сплюга опiвнiчна!.. Та його й ломакою не зведеш, як розiспиться!..