Серед темної ночi
Шрифт:
Вiн не пручався, йшов, перелазив через перелази, але часом казав:
– Пустiть мене до батька… Я прийшов до батька i заночував у клунi…
– Еге!
– глузували з нього.- Був би ж у хату йшов, а не в клуню!.. Коли за батька озвався!.. А то так не знав, чи є в його батько.
Як вони пiдводили Романа до пожежi, то вже всю клуню обнiмав огонь, i вона палахкотiла до темного неба величезним огняним стовпом. Маленька пожарка бризкала на неї тоненькою течiйкою води, i та вода, нiчого не погасивши, зараз же бралася парою i зникала
– Бережись! Бережись!
– розкотилися серед стовпища переляканi голоси.
Пiдгорiлi крокви затрiщали з одного боку, вся покрiвля враз скривилася набiк, посунулась одним причiлком униз, спинилася на хвилину, потiм страшенно затрiщала з других бокiв i провалилась наниз, усередину, розвалявши стiни стодолi. Бухнув дим чорною хмарою, покриваючи собою й полум'я; на всi боки повiяло рясним дощем величезних iскор, шматкiв горючої соломи, розкидаючи їх на людей i поза людей. Стовпище опинилося серед завiрюхи, диму й iскор, залементувало, закричало й шарахнуло геть. Але полум'я вже знову звивалося високо, жарко лижучи чорнi челюстi вночiшнього темного неба. Дим розвiявся, i люди знову насунули ближче, галасуючи, клопочучись i нiчого путнього не роблячи, безсилi щось iзробити. В цю мить позад їх загукано:
– Пустiть! Пустiть!.. Палiя ведемо. I, протискаючися помiж натовпом, купка людей витягла Романа аж до самого вогню.
– Хто це?.. Хто?.. Роман?.. Сивашенко Роман!
– почувсь крик, i люди, зацiкавленi й розлютованi, насували ближче, щоб подивитися на злочинця. Тонконоженко з Манойлом поставили Романа саме перед огнем. Старий, увесь сивий, дiд Карпо став перед Романом.
– Романе!
– сказав вiн, показуючи на пожежу.- Чи твiй то грiх?
– Нi.
– А хто ж би то зробив, коли б не ти? Признавайся, твiй то грiх?
– _ Нi.
Враз, зовсiм з другого боку, почулися якiсь крики, i скудовчений, задиханий чоловiк вибiг наперед, репетуючи:
– Конi поведено!.. Конi!..
– Конi?.. Якi конi? Що ти кажеш?
– озвалися навкруги.
– Троє коней… У Панаса… Вивели й подались… Нашi побiгли верхи навздогiн.
Люди на мить затихли. Тодi мов буря вдарила своїм дужим крилом по хвилях, i заревли вони, зашумiли - так ураз озвалося, загаласувало, залементувало, лютуючи, стовпище:
– Дак он воно що!.. Цей палить, а тi тим часом конi ведуть!.. Убить його!.. Як собаку!..
Розлютована юрма насувала на Романа, а двоє здоровенних чоловiкiв мiцно держало його. Червонi вiд полум'я обличчя, повирячуванi страшнi очi, стисненi в кулак руки… ще мить - i кинулись би всi, щоб розiрвати того, хто тепер не мав уже сили нi шкодити, нi боронитися.
Але дiд Карпо махнув рукою.
– Стривайте, стривайте!- гукнув до людей. На мить усi спинилися, а вiн знову почав питати Романа:
– Романе!
– Моє… Винен…
I враз учинилося щось незрозумiле й несподiване, щось без мiри нелюдське.
Натовп знову сколихнувся, залементував, завив… Десятки рук простяглися до Романа, вирвали його в тих, хто держав, i штовхнули, мало не кинули його туди, просто в полум'я.
Чоловiк пiрнув в огонь, щез у ньому, тiльки страшний крик озвався звiдтiля.
Але за мить вiн уже вискочив назад, димлячи, тлiючи одежею, волоссям.
Але стрiв перед собою несамовитi, по-звiрячому лютi обличчя, i дужi неминучi руки знову кинули його в пекло.
Вiн так само вискочив удруге. Вiн уже горiв.
– Скаженi! Що ви робите!
– скрикнув Карпо i, вхопивши вiдро води, вилив на Романа. Одежа погасла, тiльки димiла.
Безщасний стояв i трусився з болю, з нелюдського страху.
– I правда,-озвався хтось,-нащо його палить? Тiльк'и одвiчать будемо.
– А що ж, помилувати його, чи як?
– кричали iншi.
– Нам треба, щоб вiн своє товариство виказав, щоб гнiздо вовче видушити.
– Правда! Правда!
– Ну, дак чого ж ви дивитесь? Роззуйте панича гарненько та погрiйте йому панськi нiжки - поки признається…
Ще порадник не доказав до краю, а вже з Романа стягнено обгорiлi чоботи, хтось розгрiб купу жару. Четверо людей ухопило недогорiлого чоловiка i поставило босими ногами на жар. Мордований пручався, одбивався, звивався, як вуж, у руках у своїх ворогiв, але в натовпу була бiльша сила, нiж у нього самого. I в той час, як ноги йому горiли, його страшнi з муки очi бачили перед себе спокiйну Денисову постать…
– Признавайсь! Ти попереду крав конi?
– Я.
– Хто в тебе товаришi були?
– Я сам! Все, що у вас було попереду крадено, все то я сам!.. Все!.. Нiкого товаришiв не було!.. Пустiть мене!.. Пустiть!..
Те страшне "Пустiть!" покотилося далеко, i його почув Зiнько. Так трапилось, що вiн саме в цей час був далеко - то коло хати, то бiля стогiв, укриваючи їх мокрими ряднами, i нiчого не знав про Романа. Почувши тепер те нелюдське "Пустiть!", вiн кинувся крiзь натовп, розкидаючи, валяючи людей.
Роман, босими ногами на жару, бився в руках у своїх катiв, а Денис стояв проти його i мовчки дивився.
Одним скоком Зiнько штовхнув двох од Романа, а двоє других з несподiванки пустили мордованого з рук. Вiн вискочив з жару.
– Каїне проклятий!
– крикнув Зiнько на Дениса.- Брата вбиваєш! А ви, душогуби!
– повернувся до людей.- Катюги! Що ви робите? Чи ви бога забули й совiсть? Геть, звiрi лютi, бо першого, хто його займе, я самого кину в полум'я.
Вражене стовпище на мить притихло. Але тiльки на мить.