Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
— А гроші? Як було з грішми? Була якась умова між вами? Я не розумію, як це робиться… Це такі неприємні справи… Як ти їх полагоджував?
Бачу, як Север червоніє від внутрішньої спазми.
Задорожний позичив йому на дорогу п'ятсот злотих. Я повинна розуміти: він був майже його вчитель. Силою факту, вся ініціатива була в руках Задорожного. Що мав Север діяти, коли Задорожний вручив йому п'ятсот злотих («Вручив?» — «Так, вручив») і додав при тому:
— Ці гроші я тобі позичаю, хлопче. Від кожного іншого взяв би письмове зобов'язання, тобі вірю на слово. Як станеш на свої ноги, віддаси мені.
Северові тільки залишилось схилити голову і сердечно подякувати.
Задорожний поставився
Через місяць, уже до Відня, прийшло на його адресу двісті злотих від Задорожного. Коли приїздив на канікули, проводив літо разом з ними.
— Ти нічого не помітив? Не розумів, до чого воно йде? — запитую, вже зла на його короткозорість.
— Нічого. Їх ставлення до мене було таким, як і колись. Стало, може, тільки сердечнішим. Коли б я помітив чи хоч допустив думку, що вони, висловлюючись вульгарно, хочуть мене ловити або купити, то невже ж, гадаєш, я не зумів би поставитись до цієї справи як людина честі?
— А та ціла панна Емілія (Чого я така злісна? Що має означати дурне «та ціла панна»?) теж не змінила свого відношення до тебе? Надалі поводила себе, як княжна?
Север замислився, і в тій хвилині я простила йому всі його гріхи. Таким безвинним, таким хлопчакуватим здавався він мені у своєму намаганні бути абсолютно правдивим.
— Ні, вона, бач, змінилась, але не спеціально щодо мене. Ні… ні… вона загалом змінилась у своєму відношенні до людей. Стала доступнішою… товариською…
— Скільки вона може мати тепер років? — вихопилась я з нетактовним запитанням.
— Не знаю точно. Не менш як тридцять, але й не більше як тридцять два…
— І що далі?
Дивиться на мене, ніби чекає, що б йому відповіла.
— Далі… Що ж далі? Я і сам добре не розумію того, що потім сталось. Ти повинна мені вірити, що кажу абсолютну правду, але я дійсно не розумію, як дійшло до такого стану… Ніколи, ну, дослівно, ніколи не було в мене з нею якогось натяку на флірт, якихось залицянь чи хоч найневиннішої гри… або якогось кокетування з її боку. Я не запобігав спеціальної ласки в неї, не старався чимось особливим залучити її чи звернути увагу на себе. Так само і вона не робила жодних зусиль, принаймні таке моє спостереження, аби здобути симпатію в мене. Були між нами гарні, не дуже теплі, не дуже холодні товариські взаємини. Навіть сторонні люди помічали, що моїм приятелем є батько і він, а не дочка, є причиною моєї присутності в домі Задорожних.
Минулого року, точніше літа, коли я перейшов до вас і одержав ту практику в шпиталі, то позбирав усі записки, всі розписки, які видавав сам про себе, й обрахував, скільки я, власне, винен своєму добродієві.
Я саркастично:
— Добродієві?
Север смутно:
— Так, добродієві. Чи тобі легше мене невдячним бачити? Сума, що вийшла з того обчислення, перестрашила мене: дванадцять тисяч тридцять злотих.
Цифра ця паралізує мене. Дивлюсь на нього дурними, телячими очима, з розтуленим ротом. Дванадцять тисяч злотих!
Ось де справжня могила нашого кохання, наших мрій, його і мого майбутнього. «Його майбутнього?» — щось сичить у мені. Майбутнє тільки починається для нього. Прошу, може продовжувати.
— Кажи, я слухаю. Я тебе весь час слухаю, не звертай уваги на мене.
— Відразу подумав, що потрібно найменше десять років працювати, аби сплатити цю суму. Наприкінці жовтня (нотую в пам'яті: вже після того, як ми прийшли до порозуміння) поїхав до Львова, щоб остаточно розрахуватися з Задорожним. Власне, хотів дізнатись: згодяться одержувати борг внесками чи зачекають, поки сплачу їм чи Емілії суму повністю.
Трошки неприємно стало, що вони так зраділи цій звістці.
Я розмовляв з Задорожним в його кабінеті,
— Припустімо, — буркнула я.
— Для них не було найважливішим навіть те, що я додержав слова. Вони просто раділи, що я нарешті став на власні ноги і стою вже так міцно, що можу навіть говорити про розрахунок. Мені здається, насамперед їм було дуже приємно бачити мене готового.
— Особливо знаючи, що саме їм маєш завдячувати ту свою завершеність позиції.
Подивився з докором:
— Чого ти злостишся, мишко? Само собою, що і цей фактор відігравав роль. Задорожні, не відмовляючись від рахунків, затіяли передусім, з нагоди мого повернення, малу сімейну вечірку.
— А Емілія?
— Поздоровила, як і батьки, півжартома-півсерйозно. Жартом теж натякнула, що коли поїду за кордон, на якийсь лікарський з'їзд, щоб не забув її взяти з собою. Сміючись, обіцяв я їй обов'язково вволити її прохання. Настрій був винятково милий. Незвичайність страв на столі і сила напоїв тільки піднесли наш настрій. Потім, не пригадую вже хто, здається, пані Задорожна, сказала жартівливо: «Тепер, пане Севере, до щастя потрібно вам ще дружину». — «Справді, — додав радник, — ти повинен би вже оженитись, хлопче».
— А ти що на це? Для мене ясно, що Задорожний чекав: ти поквапишся і попросиш руку його доні…
Север розгублено потер долонею чоло:
— Чорт знає, чекав чи не чекав. Ти ж знаєш, який з мене роззява…
— І що далі? — моя цікавість поволеньки знову перетворюється на пекучий біль.
— Після вечері, як це часто буває, пішов я з Емілією до салону послухати трохи музики. Не скажу, що у той вечір я почував потребу слухати музику, але така вже була традиція в тому домі. Вона грала звичайні пісеньки, хоч — подумав я собі пізніше — могла взяти якусь сонату Бетховена або щось з музики Гріга, бо знала — ця музика завжди справляла сильне враження на мене. Потім, сьогодні мені важко, — подивився Север благально на мене, — розповісти все до подробиць, раптом припинила грати, але не зняла руки з клавішів. Обернулась до мене і сказала рівним, ти навіть не можеш собі уявити, яким байдужим голосом: татко не проти того, аби мати мене своїм зятем. Мене заморозило. Не так від самої звістки, як від інтонації. «А ви? — запитав я. — А ви?» — «Мені байдуже, але, здається, ми обоє не захочемо заподіяти прикрість таткові». Цинізм тієї жінки добив мене. Я спробував ще урятуватись глумом: «Ніколи не гадав, що ви до такої міри любите свойого батька». Усміхнулась зневажливо: «При чому тут любов? Я люблю перш за все спокій у хаті й не хочу, щоб до мене хтось мав претензії». Вона обернулась до клавішів і заграла якусь веселу беззмістовну пісеньку.
Бачиш, я читав, багато чув про егоїстичні, самозакохані натури, але подібного, здається мені, не існує на цілій землі. Припинивши гру, вона щось розповідала про останній карнавал у Львові, розпитувала про Відень. Я, напевне, відповідав, але все те відбувалося майже поза моєю свідомістю і волею. Мені паморочилась голова від думок: як вийти з цього нав'язаного мені огидного становища? Піти до старого Задорожного і признатись йому, що не кохаю його дочки, що кохаю єдину тебе, що це гріх, насильство, аморальність приневолювати мене до одруження з його одиначкою? Ні! Таким безсердечним я не міг бути! В такій формі не можна було розв'язати це питання. Старий передусім не повірив би мені. Він ніколи не зрозумів би, що я міг бути байдужим до його дитини, на яку він молився. Він непохитно переконаний, що його дочка робить мені велику ласку, велике щастя, воліючи йти за мене. Бачиш, як справи стоять…