Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Вільде Ірина

Я міг загалом не розмовляти з старим Задорожним про борг, але тоді мусив би покласти на його ім'я до банку дванадцять тисяч… Тоді так, тоді радник назвав би мене невдячним, але не підлим, а це не одне і те саме. Тепер переді мною альтернатива: одружитись з панною Задорожною або повернути батькові панни борг і не появлятися більше на очі. Збоку може виглядати, можливо, навіть ти думаєш: Задорожні заздалегідь готували лови на мене. Не вірю і ніколи не повірю цьому. Щодо Емілії, то їй, як сама сказала, однаковісінько, буду я чи хто інший. Вона знає: все одно доведеться колись одружитись, як знає й те, що ніколи нікого, крім себе, не любитиме. Хоче вволити батькову

волю не так з любові до нього, як спокою ради. Один старий щиро хоче бачити мене своїм зятем, і то тільки тому, що прив'язався і любить, як сина. Але й тут, в основному, непорозуміння. Йому здається, що я потай, роками вже кохаю Емілію і його воля для мене щасливе відкриття. Я переконаний: коли б він знав про фактичний стан, то нізащо не погодився на це подружжя. Але як же я, саме я, можу відкрити це? Як я можу морально вбити цю людину, якій стільки завдячую?..

Коли б я мав дванадцять тисяч — я ще переміг би себе. Повернув би просто гроші — без вияснення. Тоді, може, втратив би приятеля, але врятував свою честь… І не втратив би тебе.

Гроші… коли б я мав гроші… дванадцять тисяч злотих… Чи ти уявляєш собі, мишко, що це за сума?

Я бачу, як Север в'яне на очах. Ніби під тягарем тих срібників, що затяжіли над нашою долею. Відчуваю біль за нього.

Я сильніша в нашому дуеті, і тому мені доводиться так важко переносити страждання слабшої, близької людини.

Підводжу голову. Як довго чекав він на цю хвилину? Наші очі зустрічаються. Він уже не приховує, що шукає допомоги в мені, для якої все можливо.

І раптом здорова, весела пустотливість заливає мене всю, по кінчики волосся.

Господи боже, адже тут ідеться тільки про гроші! Ми ж разом! Ми ж разом! Ми обоє живі і здорові, наше щастя ще з нами, а вся турбота — тільки гроші!

Сміюся всім серцем. Сміюсь так, щоб не помітив того мій хлопець, бо може не зрозуміти мою радість.

Звичайно, буде неприємно, навіть боляче Северові завдати удару людині, якій він стільки завдячує. Але що важить та прикрість перед світлими днями, які нас чекають у майбутньому?

— Але ти не попросив ще формально руки Емілії? — запитую обережно.

Поглянув з жалем на мене:

— Ти вважаєш мене здатним на таку підлоту? Вважаєш, що я міг зробити це без порозуміння з тобою?

Не хочу бути причіпливою, проте його слова звучать не зовсім переконливо. Як же тоді зрозуміти його сімейну квартиру?

Вечоріє. Небо на заході ажуриться лагідним візерунком, як на вітражі нашої кафедри. Промені сонця в якийсь ілюзорний спосіб продовжують лінії на горизонті. Тополі ген на обрії стають карикатурно довгі.

Думаю: «Захід сонця, якого ніколи не забуду».

Від ріки тягне проникливим холодом по ногах. Встаю з пенька, поправляю пальто на собі.

— Підемо? — вимовляю спокійно, може, трошечки глумливо. І саме отого глумливого трошечки не витримують його напружені до краю нерви.

— Слава! — хапає за плечі і трясе мене так, ніби прийшов його і мій кінець. — В тобі вся моя надія. Славо, я не хочу тієї жінки, я не хочу єднатися з тим ідолом, але я не можу — зрозумій нарешті мене! — завдати болю чоловікові, який допоміг мені здобути становище. Я не хочу ласки… не хочу милосердя… я можу всього зректись… я можу запродати себе в неволю, але я не можу вчинити, як людина без честі. Ти розумієш мене, дівчино?

Потім лежимо (так, сестричко Зоню, лежимо) обоє в якійсь пилюці і плачемо. Цілуємось і плачемо напереміну. Перша приходжу до пам'яті я. Стріпую його пальто, поправляю краватку, формую його. Потім берусь за

себе. Мов курочка пір'ячко, стріпую спідничку, причісую голову, облизую губи, як би це має змити найменші сліди його поцілунків.

Коли йдемо під руку твердим, бадьорим кроком, коли минаємо закохані пари, віримо на хвилинку, що ми теж одна з тих щасливих пар.

Тепер розмовляємо про свої справи розсудливо, без поспіху й гарячки. Гроші. Звідси треба починати. Дванадцять тисяч злотих! Чи це багато? Чи це до неможливості багато? Запитую Севера.

— Так, це дуже багато.

— А звідки люди беруть гроші, опиняючись у такій ситуації, як ми? Позичають, правда?

— Позичають, але тільки на іпотеку.

— А вексель, — пригадую слівце з фінансового світу і чіпляюсь за нього, — а вексель?

— Ніхто такої суми не позичає під вексель, мишко. А коли б навіть так, потрібно поручителів з нерухомим майном.

Раптом у мене виникає ідея: а мамині коштовності? Скільки можна взяти за них?

Не розуміюсь на цьому. Смішно, але навіть не уявляю, скільки коштує золотий перстень з рубіном. Мене вчили, що не годиться допитуватись про ціну подарунка. В нашому домі ніхто не купував ювелірних виробів. Їх тільки дарували. А може, — виникає кошмарна, потойбічна думка, — може, це голос татка, що звідти хоче допомогти своїй дитині. В нашій родині говорилось: татко дарував ті коштовності мамі тому, що до нестями любив її, але від якогось часу мені починає здаватись, що небагато маминого серця купив ними. Може, тепер ці мертві предмети допоможуть нашому коханню? Може, в цьому рука якогось фатуму? Предмети ті були офіровано коханню. Відкинуло їх одне серце, може, тепер стануть вони у пригоді іншому, теж закоханому і теж бідному серцю?

Ще нічого не кажу Северові про свій винахід. Може, хочу заскочити його несподіванкою. Може, сама переживаю вагання щодо суми, яку можна мати з тих коштовностей. Врешті не знаю, як мама поставиться до цієї дикої пропозиції. Катерина позичала їх у мами тільки під застав, а я їх вимагатиму всі і безповоротно.

— Чому так раптом заясніла? — запитує коханий.

— Я маю віру, Севере, я знову маю віру! Все буде добре, побачиш, — кажу з глибоким переконанням, і хвилину дивимось одне одному в вічі, як люди, що присягаються собі на смерть. Север вдячно тисне мені руку.

— Я теж надумав, хоч досі не наважувався. По матері належить мені клапоть саду. Скільки він може важити? Може, три тисячі? Може, тільки дві з половиною? Земля коло міста ціниться дорожче. Мама, вмираючи, просила не продавати того саду: хай держиться нашого роду, поки натрапить на такого, що, може, йому справді стане в пригоді. Я обіцяв. Та мені здається, що я не зламаю маминого заповіту. Не знаю, кому може бути більше в пригоді, ніж мені тепер. А ти як вважаєш, мишко?

— Я думаю, що наші дорогі навіть звідти турбуються нами.

Тулюсь щільніше до його плеча: коханий… безпорадний… єдиний…

Розходимось наснажені, наново закохані, окрилені.

Химерні, чудернацькі, злі думки мучать мене цілу ніч.

…У нашому містечку, мабуть, є п'ять тисяч українців. Коли б кожний з них дав тільки по злотому, то вийшло б п'ять тисяч злотих. Майже половина потрібного нам! Але… але… чи кожний з тих п'яти тисяч українців має злотого?

Ах, напевне, не кожний. У нашому ж містечку стільки бідноти.

Потім бачу тисячний банкнот. Ніколи наяву ні моє око, ні мої пальці не торкнулись того паперу, а тепер бачу, як він, досить великий, прямокутний, фіолетовий, твердий, танцює перед моїми очима на кривеньких ніжках.