Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
(Север, коханий мій, я далека від того, щоб порівнювати тебе з ким, бо ти єдиний на світі, але скажи, ради бога: чому в моїй уяві той нерішучий кавалір з Мнихівки в якійсь площині асоціюється з тобою? А може, це тому, — будемо сильно, сильно вірити, що це саме тому! — що на темному фоні чужого горя власне щастя здається більш рельєфним?)
На велике розчарування Слави («мамця тільки нагнала нам оскому»), Олена не знає подробиць цієї пікантної історійки. Зрештою, Олені не йшлося про сам факт як
І в цьому випадку не могла поскоромити своєї поганої звички, щоб не провести паралель між собою (тією, з ранньої молодості) і незнайомою дівчиною, річ ясна, на користь вихованки Ладиків.
Олені не хотілося вірити, щоб якась там міщанська дівчина спромоглася на подвиг самогубства з сорому перед скандалом. Вона з такою підозрілою ревнивістю боронила свою думку, що мала господинька знетерпеливилася:
— На чому мамі так дуже залежить? Чому міщанська дівчина не може мати амбіції?
— Ви мене не розумієте, — оправдувалася Олена не тільки перед однією Олею. — Я хочу сказати, що само самогубство — це ще не доказ кохання. Якраз противно. Так, якраз навпаки, щоб ви знали. Я вважаю, що всі оті самовбивці — то передовсім великі егоїсти. Нароблять всячини, а потім — шусть! — як миш у ріщя — у смерть. Накладають на себе руки і тим самим звалюють весь тягар людського осуду, болю і сорому на своїх найближчих.
Хіба це любов? Бридкий, безсердечний егоїзм, а не любов, мої діти! От у Лісках, розповідала мені пані Максимовичева… — і пішло. — Одна кузина тітки Ореста Білинського задумала на зло нареченому не більше не менше, як відібрати собі життя. Притому була така злобна, що хотіла мертвою видатися ще кращою, ніж була за життя. Видно, мали поміж собою свої порахунки…
Що вона робить? Іде у повітове містечко до перукаря, причісується за останньою модою, купує собі атласні шлюбні пантофельки, коронкове плаття і… тільки в одному зрадила стилю — замість білої троянди приколола на груди пунцову. А може, під тією пунцовою трояндою розуміла вона кров? Звідкіль можна знати, що думають самовбивці?
Аби по смерті виглядати, наче жива, та капосна дівчина підмалювала собі щоки, губи, ба навіть кінчики вух. Примостилася у м'якому фотелі, напевно, прибравши при тому відповідну звабливу позу, і зажила отрути.
На жаль, усі її продумані з такою скрупульозністю розрахунки пішли внівець. Мусила бідняга пережити пекельні болі, бо знайшли її скоцюрбленою, з покусаними пальцями, посинілу, з вибалушеними очима, перепрошаю, всю оббльовану. Коли подумати, що при тому страшному вигляді мала ще помальовані губи й щоки, то можна уявити собі, що за жахливе видовище зробила вона з себе. Тому, — сходить Олена на моральні поуки, — дівчина з ліпшої родини ніколи не буде вдаватися до таких засобів тероризування
Щодо тієї міщанської дівчини з Мнихівки, то й нічого дивуватись. Хіба котра з них рахується з тим, що про неї говоритимуть по смерті, коли вони й за життя не дбають про опінію?
Мариня слухала Олену із злою нетерпеливістю, переморгуючись час до часу з Славою.
— Тої самої! Їмосць чули, що дзвін, та не знають, де він. Як їмосць хочуть знати, то я давно чула цю історію, але-м не хотіла те сміття в хату нести. От що я скажу їмосці… Але що їмосць хотіли такими речами займатися, то, бігме, дивуюся…
— Моя Мариню, тільки нагадати, що не вірю, аби проста міщанська дівчина, — розуміє Мариня? — аби проста міщанська дівчина… но, так, аби могла так дуже до серця взяти собі те, що її покинув хлопець…
— А, певнє! То тільки пані вміють любити.
Ольга, що стежила за обличчям Олени, не вміла пояснити собі спалаху страху на ньому.
В чому справа?
Припущення, що Мариня може натякати на якусь темну, тільки їм двом відому таємницю, видалося Олі абсурдним.
— Ну і розвели філософію! — спищала Слава. — А я замерзла… бр-р!
Оля теж відчула холод у поясниці. Підвелася з-над кросенок і стала під пічку, притулившись долонями до теплого поля грубки.
— Ну, ну, Мариню, як то було з тим отруєнням? Хто кого?
— Ніхто нікого — от що я паннунці скажу! Всьо то небилиці, паннунцю! Правда хіба та, що Бронко Завадків не захотів вести до шлюбу Стаху Кукурбів. От і всьо!
Ольга опинилася перед психологічною загадкою: чому ця вістка так вразила її? Власне, вразила, а як — Ольга не зуміла б дати відповіді на це питання. Мариня торохтіла дальше:
— Та паннунця повинні б знати того Завадку, бо ж паннунця ходили замовляти, як то називається, мовчи, Славуню, я зараз сама згадаю, чекайте, чекайте, ті… о… я зараз…
— Клепсидри, — допомогла їй Слава, чим тільки розсердила дівку.
— І хто тебе просив? Не бійся, була б сама згадала… Шкода, що нема доктора Гука, а то почав би викладати, звідки те слово взялося… ха… ха… Я й не дивуюся, що та якась наречена кинула його. Я б сама.
— Хай Мариня не говорить дурниць, — тихо й лагідно упімнула її Олена.
— А Марині не треба аж доктора Гука. Я скажу тобі, звідки походить це слово «клепсидра»… Це…
— Ади, як воно… то відай так кожне слово від чогось походить… Непричком, «стіл» від чого походить?
Поки велася ця філологічна дискусія, Ольга думала своє: «тип» представився їй у новій ролі — героя матримоніального скандалу. Цікаво було б запитати його, як погоджує він це геройство з своєю революційною ідейністю? У розмові з нею так брав на бас їхню, буржуазну мораль, — а сам як поступив?