Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
«О, добре, — каже стрийко Нестор, — що в них подвійна мораль: одна для теорії (тобто для інших), а друга для практики (тобто для себе)».
Ольгу розносила досада, що тому «типові» все-таки вдалося надути її. Як же переоцінювала свій вплив на нього, коли вбила собі в голову, ніби вона на концерті Мединського зачарувала його. Їй здавалося, що він тужив за нею, а він тим часом забавлявся в нареченого.
Почуття, що скаламутили Олин спокій, в жодному разі — наказала собі — не можуть відноситися до категорії ревнощів. Забагато честі було б для того «типа»! Була хвилина слабості, коли їй, панні Річинській, хотілося скрутити в баранячий ріг того міщанського парубійка:
Ціле щастя, що «тип» не знає і ніколи не знатиме, що за фантастичні думки шибали їй у голову! Від сьогодні вона не удостоїть його честі відповісти кивком голови на його уклін.
Тепер Ольга жалкує за кожним делікатним словом, що його мала для того міщуха.
Кінець цьому нерівному знайомству — фініта ля комедія. А для панни Річинської наука: знай, як водиться з нерівнею!
Мариня тим часом не переставала теревенити:
— А що молодий Завадка — лайдак, то своєю дорогою. Кожний хлоп однаковий, я то давно вже казала…
— А чого ж ти стрижеш усіх хлопів під одну машинку? — обстала за чоловічим родом Слава.
(Север, якщо з тобою розійдемося, то не тому, що ти виявишся лайдаком, — правда?)
— Тихо, Славцю, не перебивай…
— Чи я щось сказала? — запитливо повела по всіх очима Слава. — Я думаю…
— Хай Мариня не слухає Слави, хай Мариня говорить…
— Ого, вже бачу, і їмосць запалилися…
— Могла б Мариня культурніше висловлюватися…
— Е, пусте. Тут самі свої… Я ще хотіла про Стаху того… то пустий вітер дівка. Як то кажуть, не з однієї печі хліб їла… Кажуть, ніби той син Завадків… не знаю, я там поміж ними не була… хотів з нею пожити на пробу.
Олена кашельнула дипломатично в носову хустинку.
— Та що їмосць… наші панни — діти, чи що? Каже він їй: «Як ще зможеш дитину мати, то файс [77] женюся на тобі, а якщо ні — то бувай ми здорова…» А вона бери, дурна, та й згодися. Мудра, мудра, а тут здуріла. Досить того, коли вже стало погано коло неї… ніби той, коли вже набезпечно знала, що матиме дитину, бере і каже йому: «Так і так… Сталося, як ти собі віншував, а тепер женися зі мною». А він — а ти ще, Славуню, борониш хлопів — каже: «А мені такої не треба. Я, — каже, — не хочу, щоб люди вираховували моїй жінці місяці, а потім, — каже, — аби пів-Нашого збігалося дивитися на дитину, до кого вона подібна». От маєш, Славуню, що хлоп може. А ти кажеш… Тоді Сташка пораз-другий питає його: «Будеш женитися чи ні?» — «Ні, — каже, — не хочеться мені». — «А мої весільні кошти?» — «Кошти, — каже він, — поверну до гроша, а женитися таки мене не заставиш». Певне, ця могла б будь-кого зоритувати.
77
Гаразд.
— Зіритувати [78] , Мариню.
— Як знав, так звав, прошу паннунці! Сташка як почула таке, то вже ні слова не вимовила, а тільки гайда в ліс. Небезпечне там зажила щось, бо знайшли її на дорозі, і ледве теплу…
— То вона залишилася в живих? — вихопилося в Нелі. Мариня скартала її поглядом.
— А паннунця хотіли б, щоб вона з-за хлопця ганц [79] відібрала собі життя? Виздоровіла і вже знову, як ружа… Може, Завадка тепер лікті кусає собі… така краля…
78
Розсердити (пол.).
79
Цілком,
Прислухаючись до базікання Марині, Ольга приходить до висновку, що тим істотним, що відштовхує її, панну Річинську, від класу того «типа», є брак аристократизму духу, відсутність почуття тонкості того, що німці називають файнгефіль. Освіта, диплом (хоч «товариш» його і не має) — ці елементарні перепустки у вищу сферу в жодному разі не можуть заступити товариської культури людині з простолюддя.
Між богом і правдою сказати, що залишилося Олі в пам'яті з аористів та різних інфінітивів кум кон'юнктіво з латині чи з палеозойської та мезозойської ери в географії? З цілого курсу астрономії запам'яталася Олі одна астролябія, і то вона не певна, чи назва ця стосується галузі науки, чи вимірювального приладу. З морфології, анатомії, соціології та ембріології рослин разом з їх запутаними родоводами збереглася в її пам'яті одна пімпінелія анузус (ганус, з родини окружкових малоазіатського походження). Запам'яталося, що ганусовий олієць вживається для приправи горілки та як засіб проти вошей і корости. Мис Абукир, де відбувалася битва між англійським і французьким флотом за часів Наполеона, Ольга до сьогоднішнього дня плутає з Абу-Бекером, наступником Магомета, та Абусіром, персонажем з «Тисячі і однієї ночі».
Знання можуть вивітрюватися з голови, але навіть ті, скороминучі, незримим рильцем різьблять у корі мозковій благородні зміни, що, удосконалюючись, передаються з покоління в покоління.
Жінки предків Річинських співали романси під звуки арфи, а чоловіки у вільні від воєнного ремесла хвилини читали Вергілія з пам'яті тоді, коли предки Завадків натирали тіло ганусом…
І тому, пане Завадка, не лише соціальне, як ви говорите, а перш за все моральне, естетичне становить непрохідну прірву поміж нами.
Хіба у нашій сфері не буває такого, що наречені розходяться перед шлюбом? Але в яку приховану і культурну форму прибирається цей малоприємний акт! У нас в кожному випадку, незалежно від дійсного стану, мужчина бере вину на себе. А як поступили ви, пане Завадка?
І що з того, що ви закінчили нижчу гімназію, де проходили латинь, граматику, алгебру та інші дисципліни, коли скандал — це ваша стихія? Як харкнути на долівку, так само мусите ви вжити грубого слова, бо це у вас така сама органічна потреба, як для мене почитати книжку чи послухати музику.
— Моя Мариню, навіщо так багато розводитись про ту цілу брудну історію? Між іншим, я чула не від кого-небудь, а від самої пані деканової, що після всього там таки відбулося весілля, хоч і без шлюбу. Щось подібне…
— А хіба я не кажу, що їмосць чули дзвін, а не знають, де він? Тої самої… відбулося весілля! Треба знати молодого Завадку! То таке вперте та заядле, що я не знаю… Якраз він по тім всім пішов би жити з нею… Але весілля таки було…
— Мариня думає, що говорить? Як може бути весілля без жениха чи там нареченого?
— А бачать їмосць, що було! А що мала стара Кукурбиха робити з стравами і печивом? Може, роздати жебракам, бо свині не було… на весілля закололи… Старі спросили гостей і забавилися, аж любо було… хоч та музика… а й могло її не бути…
— То й музика там була?
— Та то, прошу їмосці, Карольчині дівки Сташці бубон вибивали… щось там мусили мати з нею на пеньку…
Неля обурена:
— Це ж варварство! Татко розповідав, що колись в давнину був цей дикий звичай… Я думала, що з ним уже покінчено…