Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
— Не перекручуй, Дувід…
— Ну, не просто, а так з того виходило… А, Броник, слухай, Броник, а ти пам'ятаєш, як мені, євреєві, приписали український націоналізм? Це було б сильно смішно, якби не було трагічно. А пригадуєш, — ну, чого я вічно запитую, чи пригадуєш, коли ти й без того все пам'ятаєш? — як на сходинах у Княждвірському лісі сказав один секретар повіткому: «Ми нічого не робили, бо ми боялися ухилів…»
— Пригадую. Скажу тобі навіть дату. Це було третього липня…
— Пощо пам'ятати дати?
— Пусте говориш! А хто буде колись писати історію революційного підпілля, як не ми з тобою?
— Ти так думаєш? Ой Броник,
Бронко знову відчув у душі неприємний осадок від почуття нез'ясованої своєї провини перед товаришами. Дувід вмить вловив зміну настрою в Завадки. Очевидно, здогадався і про причини тієї зміни.
— Тобі випадково, ти розумієш — випадково, пощастило, що ти не міг прийти тоді на сходини, де нас накрили… з доказами. А тепер, — ти лише зрозумій так, як треба, — з’являється Зелений і критикує, — що значить — критикує? — він нас лає, він сварить на нас, він кричить, що в нас — спокійне болото. Що то — в спокійному болоті чорти водяться? Він нас питає, — що значить — питає? — він вимагає від нас відповіді, чому ми не протестуємо, чому не підносимо рейваху, не організуємо походів, не окуповуємо магазинів з хлібом, не влаштовуємо демонстрації, не, йдемо на переговори з іншими партіями проти уряду, не підпалюємо панських маєтків…
— Так він говорив? — Бронко не приховував свого сумніву.
— Ну, чи я можу слово у слово повторити, але в такому дусі… так говорив! І знаєш, — ти чуєш? — я собі сказав: «Дувід, нарешті скінчилося твоє «ша!» Це так, Броник, як би чоловік ціле життя, від уродження самого, був позначений якоюсь ганебною плямою… як то по-вашому говориться?..
— Таврований…
— О, таврований… І хтось прийшов, якийсь чудотворець, і змив з чоловіка ту ганебну пляму… «Ша». Ти це відчуваєш, скажи мені?
— А який він з себе… той товариш Зелений?
— Він? Ох, Броник! Він такий… ну, він такий, що я хотів би ним бути!
Бронко сподівався, що від Каминецького довідається найбільше про Зеленого, але саме тут спіткало його розчарування.
Борис був настроєний на діловий тон.
Вся його увага була націлена на придбання техніки для таємної друкарні. Крім того, особливо сувора конспірація в даному випадку вимагала й приміщення поза всяким підозрінням.
— Ти і я, — сказав Борис Каминецький, — і більш ніхто на світі. На випадок всипи [73] відповідатиме один з нас. В найгіршому випадку — я і ти. І на цьому ланцюжок кінчається. Амінь. Камінь у бульбону.
73
Зради, провалу.
Бронко, щоб замаскувати хвилювання, спитав отак, аби:
— А який він з себе, той товариш з ЦК?
Борис відповів досить грубувато:
— Ти про колір очей? Даруй, але якось не додивився… — Потім, зміркувавши щось, спитав, кивнувши головою на брудно-зеленкуваті води Пруту, що тільки звільнились від льоду: — А ти знаєш, як вилазити з ополонки?
— Дотепер не мав щастя бути в ній…
— На бога надія, хлопче! Насамперед треба вилазити а того боку, який
А ногами бий по воді перемінним рухом… зверху і вниз. Запам'ятав?
— Запам'ятав. Борисе, ви не піднімете мене на сміх, як я вам щось скажу?
— Мені, як бачиш, сьогодні не до сміху. Отже?
— Борисе…
— Що — Борисе?
— Борисе, то не буде сентиментально, коли скажу, що я вам дуже… дуже вдячний за довір'я. Ви не знаєте, яке це має величезне…
— Іди вже, Броник.
Пішов. Збивав ногами кремінці і бавився думками, як би жбурляв «качки» по воді:
«Провесна. А де прозима, проосінь?»
Вмить усе відлетіло, наче білий пушок цвіту тополі. Весь світ заступила п'янка свідомість:
«Тобі — повірили. Тобі — довірили».
Олена Річинська власними роздумами дійшла до того, що щирість і відвертість — це устарілі, провінційні чесноти, а вміння маскувати свій справжній душевний стан (поставою, виразом очей) — це не скритність і не хитрість, а вища товариська оглада [74] .
Провінційна безпосередність чи сільська натуральність, що колись надавали чарівності молоденькій дружині отця Аркадія, — тепер матір п'яти дорослих дочок, до того ще й вдову, тобто формально голову родини, могли тільки ставити у смішне становище.
74
Вміння поводитися в товаристві (з пол.).
Олена інстинктом відчула, що чоловікова родина зможе толерувати [75] у своїм гурті бадьору, зарадну, незалежну дружину покійного брата й швагра, але ніколи нещасну чоропіту [76] .
Давніше Олена ніколи не замислювалася, що в дану хвилину виражає її обличчя, бо воно виражало те, чим була сповнена її душа, почуття, серце. Олені не було чого і перед ким ховати своїх думок та почуттів. Тепер пані добродійка Річинська не могла дозволити собі таку безпечність. Будучи у товаристві, тобто в крузі Аркадієвої родини, вона безупинно контролювала себе: що виражають її губи, як вона тримає себе, що сказала, ба — як сказала! Свідомо дбала про те, щоб кутики її рота не опускалися вниз, а очі щоб мали завжди веселий, бадьорий блиск.
75
Прихильно приймати (з пол.).
76
Посмітюха, чубатого жайворонка.
Набувала здатності, як набувають фаху, маневрувати словом так, щоб могти і у великому розпалі загальної розмови перемінити загрозливу для спокою в домі тему.
Коли, було, починалися їдкі репліки на тему Зоньчиної сподіваної посади, Олена моментально, ніби з бабусиної сумки, витрясала з пам'яті якусь ультрацікаву історію. Наприклад, на Мнихівці якась міщаночка отруїлася з тієї причини, що її наречений в останній хвилині відмовився стати з нею під вінець.
Хіба не цікаво це для молодих дівчат?