Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
— То такі хлопці, що й самого чорта не бояться.
— Будемо вірити. Але щось мені здається, що більшість з них, як сказав Гейне, має відвагу сотні левів і розум одного зайця.
Бронко раптом усвідомлює собі (ніби цю свідомість влив йому хтось крізь горло), що, незважаючи на однаковість їхніх політичних переконань, поміж ним і Зеленим лежить непрохідне сіре полотнище, яке не дає їм порозумітися до кінця.
— Ви маєте ще щось сказати мені, Завадко?
— Хотів щось запитати.
— Слухаю вас…
(«Мене треба слухати уважно. Чого ж ви, товаришу, обернулися боком до мене?»)
— Ви не дивуйтеся, товаришу Зелений.
Тонкі
— Я нічому не дивуюся, молодий чоловіче. Отже?
— А все ж таки організація переправляє когось через Збруч?.. Маю на думці, в крайніх, необхідних випадках.
Голос мемравий, як у змоклого кошеняти, — але що порадиш?
— Вам теж, Завадко, романтики захотілося?
З нього не сміються. Йому співчувають. Жаліють, як дурника.
— То не романтика, товаришу Зелений, — Бронко збирається з усіма силами, щоб викликати в нього бодай наостатку позитивне враження від своєї особи, — а велика… життєва… конечність.
І знову, як бувало, здається молодому Завадці, що тільки відсутність вищої освіти в нього є причиною, що йому важко звичайними словами передати полум'я своїх думок і почуттів.
— Аж конечність? Мус? [133] — з батьківською поблажливістю питає товариш з ЦК, на що Бронко відповідає з суворою серйозністю:
133
Необхідність, примус.
— Мус, товаришу представник ЦК.
— Тоді — слухаю вас.
Він сідає, закурює, знову забувши почастувати Бронка.
Бронко говорить монотонно, з деякою сором'язливістю саме тому, що доводиться називати високі матерії власними іменами, а в поточній розмові, не з трибуни, це звучить неприродно.
— Повірте, товаришу Зелений, що довше не можна без правдивого пізнання тамтої нової дійсності! Ота залізна завіса, що нею припікають нам очі вороги, — це одна рана, одна невимовна мука для мене і тисяч таких, як я.
Зрозумійте, дорогий товаришу, що тисячі-тисячі нас роками б'ються в тенетах поміж двома крайностями. З одного боку — щаслива, не подибувана досі в історії ера людства, мало що не райське життя на землі, ідилічні малюнки святково одітих в українські народні строї хлопців і дівчат з невід'ємною бандурою, фото нових височенних будов, великанської, казкових розмірів техніки, графічні порівняння видобутку чавуну, вугілля, машинобудування за царської Росії і тепер, небувалих висот розквіт культури народу, ліквідація безробіття, безземелля, неграмотності, фантастичний ентузіазм праці, безприкладна відданість вождю і партії. З другого боку — розповіді утікачів, неймовірні вісті про терор, арешти людей, документи про голод на землі шпихліра [134] Європи, система шпіонажу і підозрінь, психоз шкідництва і провокації, хвороблива недовіра. Без пізнання об'єктивної дійсності за Збручем важко уявити собі дальнішу діяльність організації. Без цього самопереконання, без цієї очної явки з дійсністю йому й сотням таких пропагандистів, як він, буде морально важко доносити священний вогонь у широкі маси. Чи розуміє його як слід товариш Зелений? Не йдеться про сонце без плям. Йдеться про правду. Яка б та правда не виявилася при очній явці, він, Бронко Завадка, і його співтовариші і співровесники
134
Хлібної комори, житниці.
Товариш Зелений не поспішає з відповіддю. Та й Бронкові поки що досить, що його вислухали з добросердечною увагою.
Бронко бачить перед собою прихильне, зогріте усмішкою обличчя і відчуває реально, сказав би, намацально, як добра, тепла хвиля щирості йде від Зеленого до нього. Бронкові ясно, що та людина рідко усміхається, і тому, либонь, її усмішка здається такою дорогою.
— Отже, — запитує Зелений інтимно, — а ще, крім того, ще яка причина, чому ви хочете в Радянський Союз?
Бронкові стає трішки не по-свійськи: «Невже ж він має мене за демагога, який за високопарними патріотичними фразами скриває свою практичну причину? А може, цей чоловік має дар проникати в такі закутки людської душі, куди навіть промінь власного розуму не дістається?»
Є в тому погляді щось таке, від чого людина маліє внутрі.
— Я хотів би вчитись там…
— Вчитись можна і у Кракові або Варшаві…
— Так, але у Польщі… зрештою всюди… крім Радянського Союзу, треба мати формально закінчену гімназію, щоб поступити в університет…
— А вам хочеться диплома про закінчення вищої школи…
По прикрій хвилині вагання:
— Так…
— У вас є дівчина. Чого ж ви червонієте, Завадко? Це природно…
— Так…
— Зрозуміло. Нічого, нічого. В дечому маєте багато рації. А тепер я хотів би дати вам одну дружню пораду. Якщо не можете говорити зі мною абсолютно щиро, то дозволяю вам мовчати. Так буде більш по-чоловічому. Ви не служили при війську?
— Тепер не беруть в армію українців.
— Як яких.
— Мене не взяли.
— Таких, як ви, й не візьмуть.
Він переклав без очевидної потреби газети на столі й спитав іншим тоном, начеб хотів дати пізнати, що кожна тема вимагає і своєї окремої інтонації:
— Так. Гм… вам, Завадко, важко уявити собі Радянську Україну як конкретну державу?
Бронко поспішив з відповіддю:
— Не лише це, товаришу Зелений. Я мушу правду знати. Правду, — повторив гарячково, — інакше мені морально важко переконувати, агітувати інших. Ви повинні мене розуміти, — попросився по-хлоп'ячому, що й викликало батьківську усмішку на губах Зеленого.
— Ви маєте рацію, Завадко. І я вас розумію. Ви не можете погодитися з протиріччями, яких там не може не бути… потім ті діаметрально протилежні оцінки в пресі наших друзів і ворогів. Я згодний з вами навіть у тому, що ми інколи втрачаємо почуття міри у пропаганді, чим — знову згодний з вами — замість користі наносимо шкоду справі. Все так, Броніславе Завадко, але все це має свій причиновий зв'язок. Кавза і консеквенція — ви ходили до гімназії, правда? — причина і наслідок — і це стосується всього: економіки, політики, побуту. Крім того, — до речі, це стосується не тільки вас одного, — ви, товариші, каригідно мало читаєте теоретиків марксизму. Цитати… в цьому ви майстри… але цитати годяться для скріплення грунтовно прочитаного матеріалу, а у вас вони самоціль. Коли побуваєте самі в Радянському Союзі, тоді вам стане багато дечого ясним.