Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
Курочка.А ти знаєш, що всі з тих жовнірів по військових криміналах, а дехто й не живе, може, вже. Мой, я служив при войську і знаю, що таке польовий суд.
Загайчик.Де рубають ліс, там тріски летять.
Курочка (вже трохи замакітрений тим перекислим пивом, хихикає, як ота дівка, що вперше парубочу руку в пазусі чує). А пір'я… хі-хі… я встаю рано, що за хмарник? Вліті сніг падає… а то пір'я з ваших подушок літало так по селу… хі… хі…
Мартинчук.Та що там пір'я, Курочко? Прало маємо, ріку маємо, качки і в найбіднішого водяться, будуть подушки ще й не такі! А те, що улани трохи нам задниці
Хлоп буде доти смирний та потульний, доки тієї жили не нарушать йому. То щось таке, гейби нерв у зубі. Можна на мужика плювати, копати, топтати, а він буде гнутися та мовчати доти, доки не порушать йому тієї дикої жили… Але коли вже ту жилку зрушити, то вже все пропало. З покірного хлопа стає люта гадюка, щоб ти ще знав! І знаєш, що я тобі скажу — оті улани, що нам задниці періщили, зрушили в нас оту небезпечну дику жилу. Тепер уже нічого не страшно навіть Пшеничному, — є він тут поміж нами чи нема? А ти, багачу, страшиш мене своїм жалом?
Курочка не допив свого пива, хлибнув ним під стіл і вже прямує до виходу.
З порога ще погрожує Мартинчукові:
— А я тобі, мой, кажу, що ти своїм язиком ще дограєшся!
Іде Штефан Курочка з сірниками за чересом, потрясається злегка, і ніхто, крім самого бога, не знає, що в нього на серці твориться.
Зятенько знову не ночував дома.
Цить!
Ніхто не сміє — ні довірений слуга, ні близький сусід — знати, що господар молоденький не спав у хаті.
Газдівство Курочок обгороджене високим парканом з дашком з цинкової бляхи, наче старовинна гражда.
Відколи Штефан прийшов на це обійстя, то хвіртка замикається тут і в білий день. Свій знає спосіб, як відчинити, а прийшлий поцокає клямкою, пес загавкає, викличе господаря з хати, а той підійде до брами, зазирне через віконечко у хвіртці і сам зміркує, чи впускати прибулого на подвір'я, чи залагодити справу так.
Домашня птиця не перелетить загороди, а й плітки не так вже видістаються з-за неї.
Хоч де ті ворота, щоб замкнути ними людські роти?
Плещуть баби на пралі, шепочуться в церкві, по-п'яному судять на хрестинах та весіллях, що Дмитро Доці не чоловік, а мальований улан. Регочуться біснуваті, що пані Савицька, яко непорочно зачата, скоро Ісуса народить.
Най брешуть, аж їм губи потріскають. Най. Ще такий не народився, щоб побачив зажуреним Штефана Курочку. Хай журиться той, що не має на окріп закинути, а у Штефана тріщать кошниці ще від передторішнього збору.
Най брешуть, аж їм язики подубіють. Най.
Доцька ходить з своїм газдою у церкву (не кожної неділі, бо не кожної, — але кому що до того?) рука в руку, як бог приказав. Не так давно Штефан привіз фотографа з Нашого, щоб відбив молодих газдів. На великому портреті, що висить над постіллю молодих, Доцька держить руку на плечі свого газди, а він хилить голову в її бік. Якої ще більшої подружньої згоди нам треба? Так, Штефане Курочко, так, про людське око, для сусідів, для наймиття, для тих пискачок з прала — спокій і божа благодать в цьому загородженому царстві.
Кожного ранку, як і до Доциного заміжжя, скоро світ, встає Курочка з постелі, розперезаний, в сорочці поза коліна, та йде до стайні провірити, чи своєчасно коні дістали обрік. Як і колись, не пройде повз клапоть сіна на землі, щоб не підняти його. Як і двадцять
Лежить Доцька на широкій постелі одна, з мертвецьки схрещеними руками, а біля неї, як на глум, неткнута, непом'ята друга подушка.
Не такої долі хотів Штефан для своєї одиначки. Бог свідок, що робив, що міг, аби осушити сльози своєї дитини. Привів їй у хату того, за ким виплакувала свої очі. Для неї потоптав свій багацький гонор, не подивився, що старця бере у приймаки. Убрав нендзу, як панича. Прибудував йому хату, якої зроду не бачив би, хіба що у сні. Поставив перед ним на стіл білі калачі, мед, масло та горілку, угощайся, зятеньку, скільки душа бажає. Стара дістала з дна скрині заполоччю вишивані пішви [124] писані верети [125] , постелила постіль у три подушки — дві під голови, а одна під поперек. Лягай, Дмитрику, і спи хоч до полудня, тільки пошануй мою дитину, коли вже любити її не можеш.
124
Наволочки.
125
Килими.
Гадав Штефан, що задобрив гадину в Дмитрові, догодив чортові.
Та куди там!
Одно лише муляє серце Курочки: гей, як могли його так зрадити гроші?
Мой, та він дотепер думав, що лише від смерті не можна грішми відкупитись, а решту — все, все на світі, навіть рідну маму, можна купити, як купив він свою сваху, Параску Ілька Повішеного.
Вірив грошам, як вірному псові, а той пес ластився, доки не вкусив. Мой, та гроші були в його очах сила, якій рівної на світі нема, а виходить, що то пусті папери, які — ф'ють! — можна з вітром пустити чи до свічки спалити.
Не спить Штефан Курочка, ночами ока не змружить, доки не почує зятевих кроків попід вікнами, та думає, та все думає, що це сталося. Гей, що це за чудасія: війни не було, девальвація не наступила, влада не мінялася, — а гроші втратили свою силу? Може, яка відьма зайшла в хату і відібрала силу грошам, як молоко корові?
Мой, як він собі по-інакшому вимальовував своє життя з зятем!
Візьме, гадав він собі, три, чи скільки там новеньких срібних п'яток і стане перед Дмитровими очима підкидати ними у повітрі, ніби той на ярмарку кольоровими м'ячами. Курочка грається грішми і ніби не завважує, що в зятенька очі заблистіли, гей у кота.
Мой, очима проковтнув би ті п’яточки, коби можна. Подражнить його Штефан, подражнить, а потім візьме п'ятку між два пальці і покрутить нею перед очима Дмитрикові, гей кістку цукру перед собачкою.
— На, це тобі за те, щоб ти мені дитину шанував, — і бреньк йому п'ятку у жменю. — А це, — тягнеться за другою монетою і навмисно зволікає, щоб зять собі голову поламав, чого від нього тесть зажадає, — за те, аби до року мені внук пищав у колисці.
А що з того?
Пшик!