Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Вільде Ірина

— Ой мамо, як мені співати, коли він і так не дивиться в мій бік?

— А ти не зважай, чи він дивиться, чи не дивиться. Зайди ззаду, та обійми його гарненько, та поскобочи за вухом, та притулися файно до нього…

— Ви таке говорите, що я сама не знаю, що вам сказати. Соромно мені перед вами, старшою жінкою, таке говорити, але мушу… Мамо, та він лягає зі мною у постіль тільки як п'яний, і то, не бійтеся, пам'ятає, шаную ваш сивий волос, аби в тяжу [132] не заступила. Нічого ви не знаєте, мамо…

132

Вагітність.

—

І по-п'яному сокотиться? — дихає квасом Ільчиха в обличчя невістці. — Га… я дістану тобі такого трунку, що тільки капнеш до страви, і… не пам'ятатиметься о світі. А ти тоді ціхо підлізь під нього.

— Не хочу я ворожби, бо вона ніц-а-ніц не помагає. Я вам не говорила, а тепер скажу… Моя мама ходили до ворожки у гори аж у Річку… І знак від Дмитра носили. А чи помогло що?

— Дурна, то не ворожба, а примовка. Від двох-трьох крапель находить до чоловіка від того трунку такий скажений вогонь, що, прости господи, і до тещі поліз би… аби лише баба.

— Та я не жалую, мамо, ні часу, ні грошей, аби лише дитина була. Може б, тоді і життя наше попливло по-іншому. Одна дитина присилила б його до хати, а більше ніц-а-ніц…

— Буде, Доцько, дитина, лиш ти слухай мене і роби, що скажу, — гладить Ільчиха шершавими руками бліде лице невістки, — лише шануй себе. Набирай, небого, тіла, аби, як ітимеш, потряслося в тебе і ззаду, і спереду. Пий солодкої сметанки і свіжі яйця… та й умивайся у сироватці, аби-сь біла була… І де ходиш — співай, аби він тебе ніколи скривленою та заплаканою не бачив… І все буде добре. А те, що він тепер шумить, то нічого, зате на старші літа будеш мати статечного газду коло хати. Повидиш, що так буде.

— Дай боже, мамо, аби вашими устами господь говорив.

Заспокоїла Ільчиха невістку, по очах бачить, що заспокоїла, але сама спокою не зазнає. Болить її вже не серце, а тім'я, оте місце, де, кажуть, мозок у людей. Мучить її одна думка, від якої навіть у сон не може втекти: з Марічкою була б у Дмитра дитина. Човгалося б таке чорняве, голопупе по призьбі, а баба плескала б йому у долоні та приспівувала б:

Тосі… тосі… свині у горосі, а гуси у капусті…

Видно, що богові сподобалося було, щоб її Дмитрик прожив вік у бідності, але зате у любові і злагоді, а вона, темна баба, хотіла помішати божі карти, а бог розгнівався і за кару не дасть їй внука. На, аби-сь на другий раз знала, як тикати свого носа у небесні діла!

Не буде в Доцьки дитини. Не щоб солодку сметанку пила, а щоб купалася в ній — нічого не поможе.

Дмитрик не з вербового роду дерево, що в яку землю тицьни, в ту і коріння запустить.

Ой ні…

Наприкінці квітня відбулася зустріч Бронка з Зеленим.

Зустрілись вони в одній з кімнат квартири Юлькової хазяйки (поки що старий не перепросився з сином, і Юлько надалі

квартирував у цьоці, яка мала велику жалість до бездомних котів і старих кавалерів, тобто холостяків).

Зелений, знявши обручку з пальця на той випадок, саме й видав себе за одного з них.

Бронкові так нетерпеливилося скоріше побачити товариша Зеленого, що мало не на годину раніше умовленого часу з’явився на квартирі у цьоці.

Не встиг постукати у двері, коли ті відчинилися самі. Бронко зустрівся ніс у ніс з чоловіком, від якого перехопило йому віддих. Не впізнав, а просто відразу мав ясну певність, що людина перед ним — це товариш Вечір, хоч і змінений на обличчі та вдягнений по-інакшому.

Мав на собі стару військову шинель (у теплу пору!) та чорний, з малими полями капелюшок, що їх носять селяни в нашівських околицях.

Не був високий. То лише тоді, коли стояв на возі, видався Бронкові таким. Може, був трохи нижчий за того. Від пропам'ятного виступу на ярмарку залишився у Бронковій пам'яті образ чоловіка, наче полакованого на бронзово-червоний колір.

Цей у дверях видався блідавим тією засняділою сірістю, що нею значаться люди, які багато перебувають у темних, мало провітрюваних приміщеннях. Єдине, що розвіювало будь-які сумніви щодо аутентичності товариша Вечора, були не очі, як можна б чекати, а губи. Досить великі, виразно обрамовані, м'ясисті, трохи недопасовані одна до одної. Характеристична познака: верхня губа прикривала нижню гейби острішком.

Бронко міг би присягти на свою честь, що саме цей рот кидав тоді на ярмарку у людей гаслами, які мали пробудити їх з сплячки.

Нарешті мав Бронко в такій реальній, безпосередній близькості чоловіка, з яким стільки провів розмов у мислях, до якого безліч-безліч разів звертався у хвилинах сумніву за порадами, з скаргами у розпачі, коли відчував себе серед товаришів відкиненим, незрозумілим, непотрібним.

Зелений не вийшов за гостем до сіней. Бронкові закортіло побігти за Вечором, зупинити, — а що сказати? Власне: а що сказати?

В розгубленості Завадка подався на подвір'я. Вечір, не озираючись, вийшов на вулицю, відразу скрутивши на стежину, що вела на городи. Щойно через добру хвилину, приведений внутрішньо до сякого-такого ладу, знов постукав Бронко у двері.

Високий, трішки наче пригорблений, з виразистим тонким профілем чоловік у сірому стояв посеред кімнати, з рукою у кишені піджака. Перше зорове враження: одягнений за новою вимогою моди. Не першої молодості. Замкнутий в собі на три спусти. Звик, аби його слухали.

— На коли була вам назначена зустріч, Завадко? — спитав повільним голосом. За цим зараз друге запитання: — Стрічав когось?

Бронко вважав, що Зеленого цікавить відповідь лише на друге запитання:

— Так.

— Знаєте, хто був у мене?

— Знаю.

Раптова зміна виразу обличчя у тамтого. Гнів? Зненависть? Страх? Бронко не міг збагнути. Молодий Завадка злякався: чи, бува, провокатор не підшився під того, з ким він мав зустрітись? Звичайно, це дурниця. Провокатор, навпаки, проявляв би себе надто сердечним та щирим.