Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
Газди засміялися хором. Усміхнувся півгубою і Курочка:
— А я до тебе п'ю, Петре! Дай боже, аби-сьмо живі були, аби хліба родилися!
— Та насамперед треба мати на чому той хліб засіяти…
— Аби, — не хоче нічого чути Курочка, — аби люди любилися, аби згода поміж народом запанувала.
— Не відбирай хліба отцеві Річинському, Штефане!
— Або що?
— Та нічого… Кажуть, що отець Річинський новий фах придбав собі. Їздить по селах та просить людей, щоб пробачили жондові [42] пацифікацію [43] . Скоро, кажуть, будуть по державних установах до мужиків по-нашому говорити.
42
Урядові (з
43
Втихомирення населення каральними заходами (з латин.).
— Ей, ба ци?
— Аякже! Замість бидло, будуть нас називати по-українському… худобою…
Газди знову засміялися. Курочці не сподобався цей жарт.
— Ти, мой, Мартинчуку, маєш себе за розумного, а сам не дуже… той… Поляки, як той казав, слов'янський народ, коли хочеш знати, і нам треба з ними вкупі жити…
— Та ти, Штефанику, і тепер живеш вкупі з постерунком і паном жондцою [44] .
— Брешеш! Я лише виконую те, що мені належить. Я такий чоловік, що люблю жити у згоді з владою. І отця Річинського хвалю за це.
44
Урядовцем (з пол.).
— Шкода, що Річинський не почує твоїх похвал.
— Мой, а то чому?
— Та тому, що отець Аркадій не приїде до Вишні.
— Не приїде? А чому?
— Та тому, що тут люди неделікатні. Можуть йому сучі діти пригадати шістнадцятий рік. Приходила тоді — пам'ятаєш? — делегація до нього просити, аби заступився за нещасного Ілька. А що відповів нам тоді наш парох? Казав, що він би «з радою душею», але церква забороняє йому втручатись у політику… Тепер, видко, попустила ксьондзам церква.
— А ти не сунь своє рило до святої церкви! Програв заклад, то став тут зараз же око горілки, і півкіло ковбаси, і два хліба, і гірчицю, як належить!
Мартинчук чухає за вухом. Дорого йому обійдеться витівка з Курочкою! Коли жінка дізнається, три дні спокою в хаті не буде.
В кооператив увійшов босий чоловік з пляшкою на мотузці довкола шийки. До стола не пхався (та й ніхто не запрошував), але перекинутись словечком хоч би здалека все ж таки кортить. За це гроші не платять.
— А якби був Річинський той санаторій збудував, що задумував у двадцятім році, то ниньки, може, й не так тісно було б у селі. А то нема де подітись, а місто не приймає…
Мартинчук обернувся на голос.
А, Василь Пшеничний! Пишне прізвище аж ніяк не пасувало до худорлявої постаті з запалими, давно не голеними щоками.
— Ходи, Василю, сідай з нами.
Пшеничний, зніяковіло посміхаючись, підняв на мотузці пляшку:
— Дякую красно, я за гасом.
— Але порцію горілки випити можеш? Пий, брате, то за мої гроші!
Василь поставив пляшку у кутку коло бочки з гасом, витер руки об штани, понюхав пальці, ще раз витер і підступив до бочки, зберігаючи пристойну відстань. Курочка незадоволено став колупати в носі.
— Сідай, Василю, — звільнив йому місце біля себе Загайчик.
— Красно дякую, я постою. Я — за гасом.
— Тебе не приймає місто? — питає Курочка не перестаючи колупати в носі. — А чого Загайчикового сина прийняло місто? Ади, його син вчиться на друкаря. Правду я говорю, Загайчику? Навчиться синок складати файно літери, а потім буде вибивати всякі плакати проти попів та куркулів… хе-хе… Синок буде друкувати, а тато буде розліплювати по людських парканах. Мой, Загайчику, ти чого так нахмуривсь, як би-м тобі межу переорав?
Замість Загайчика відповідає його кум Мартинчук:
— Не чіпай його, Штефане, бо він ладен з твого носа зробити плакат! Ото було б
— Ти, мой, не пускай мені шпильок під бік, бо колись, ади, як вже того буде забагато, візьму і скручу тобі голову, як курчаті.
Петро Мартинчук обмацує свою шию, навіть не посміхнувшись.
— Жилава, до дідьчої матері! Боюсь, Штефанику, що не так легко тобі буде скрутити її! Та й руки в мене геть-чисто дурні! Такі дурні, кажу тобі, що можуть забутися і полізти до твоєї шиї…
Курочка думає щось. З відкритого рота поточилася тоненька цівочка слини. Витер її рукавом, і знову наливає чарки, і знову до Мартинчука:
— А може, погодимося, Петрику, га? Аби так у злагоді, поки світа та сонця, що?
— Хотів би-м, Штефанику, та рука не піднімається. Ади, як би спаралізувало що її… Диво, чуєте, люди добрі, рука до чарки не піднімається!
Широке лице Курочки наливається буряковою, синьо-червоною фарбою, а очі непевні, як у дикого кота.
— То ти, мой, не бажаєш собі злагоди зі мною? Аби-сь запам'ятав собі сьогоднішній день і годину! Ти не думай, мой, що зі мною так легко! Ти мене страшиш своїми дурними руками? Ти не рівняйся, Петрику, на мене! Навіть у цьому ділі не рівняйся! Ти мене лише пальцем торкнеш, то зогниєш у криміналі!
— А ти такий певний, що мені захочеться тобою руки каляти? Ти, може, й хотів би, щоб я тебе діткнув пальцем, але нема дурних!
— Ф'ю! Як захочу, то й без твого пальця згладжу тебе з світу.
— А що ти мені зробиш, мой, дуко?
— Що зроблю? Що захочу, те й зроблю! Візьму й ударю тебе так, що кісточки не позбираєш!
— Е, Штефанику, ти не забувай, що в нашої держави все ж таки якась конституція є. Аби тобі запроторити мене до криміналу, то мусить бути бодай стілечки, бодай з макове зерно гріха за мною. А як же ж ти будеш мене до криміналу саджати, коли я поводитимусь чемно та гречно, гей той школяр? Файно тобі дякую, що попередив мене. Відтепер буду я обминати постерунок на дві милі. Пілсудського буду клясти так, аби ніхто не чув. Паркани буду білити перед кожним дощем, ганок буде в мене розмальований, як голубник. Дорогу коло своїх воріт буду підмітати кожного дня, а під державні свята ще й лайном [45] скроплювати. Нумер буде висіти в мене на хаті, гей образ! Псові привішу на шию медаль більшу, як віртуті мілітарі [46] . На шарварок [47] приходитиму останнім, а уходитиму першим. Не то пана, а панське лайно обминатиму здалека, ніби колючку на стежці. З котрого боку причепишся ти до мене, коли я буду таким чемним та гречним? Як же ж ти саджатимеш мене до Іванової хати, коли я буду складаний, гей ножик?
45
Тут: коров'ячим кізяком.
46
За військові заслуги — польський військовий орден.
47
Громадська повинність.
Курочку вдаряє у піт. Хустина, що нею витер обличчя, мокра, як фляк.
— Ой Мартинчуку, Мартинчуку! Ти ще дотанцюєшся! Попадеш ти мені в руки, аби я такий здоровий був, що попадеш! Ади, зближаються жнива. Де ж ти всидиш, мой, спокійно? Чорт тебе знову спокусить з тими рільничими страйками і сам без принуки попадеш мені до рук. А я лише цок — і проковтну тебе, як пес муху!
— Цок то цок, а я за тебе боюся, Штефанику.
В кооперативі збирається щораз більше народу. Хто вже зайшов той не поспішає виходити. Хіба яка жінка, що посадила хліб у піч чи дитину залишила без догляду, вишмигне надвір. Задні витягують шиї, щоб не пропустити жодного словечка з цієї розмови. Цікаво тільки, чим вона закінчиться.