Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
Чи перечила б? Та яка ж мама не хотіла б щастя своїй дитині?!
— Давай, небого, вип'ємо ще по одній, і нема про що більше говорити. Хай твій парубок таки завтра посилає старостів, бо на часі не стоїть, а мені треба управляючого до млина.
Курочка вийшов від Ільчихи, коли в селі вже в деяких вікнах почало спалахувати світло.
Як скоро засвічувалося в людських хатах, так скоро й погасало. Люди заощаджували гас і світили тільки для того, щоб газдиня могла перемити миски й підмести на ніч хату (щоб янголам було ладно проходжуватись по ній).
Ільчиха провела Курочку аж за ворота.
Він завернув направо, а вона постояла ще якийсь час у воротах, а
На свіжому повітрі горілка поволі вивітрювалася з голови, а попередній хвацький настрій став уступати тужливому смуткові.
Дмитро прийшов пізно. Видко, боявся, щоб хвіртка не зарипіла і мама часом в хаті не почула, коли він повертається додому, бо зайшов на подвір'я городами. Від ранньої весни ночував під оборогом ніби тому, що в хаті задуха.
— Дмитре, агов, Дмитре! — тихо позвала Ільчиха. Чула, як неохоче зіскочив з драбини. Бубонів щось під ніс про тих, що самі не сплять та й іншим не дають спати.
— Чого вам треба? Чого досі не спите?
— Ходи-но сюди, маю тобі щось сказати.
— Або то немає днини для розмови? Я спати хочу, а то вранці збудите.
— Ходи, кажу, Курочка приходив.
Зашарудів лопух під ногами. Прийшов і став напроти матері, соковито позіхнувши кілька разів підряд. Місяць світив йому просто на голову. Проміння, що падало згори скісним струменем, розбивалося об кучері на іскорки, і кожний кучер грав зокрема. Стояв її син у сріблі місяця такий красний, такий делікатний з лиця, що в мами серце защеміло.
Десь недалеко по-нічному пахла м'ята. І той місяць там високо, і ті синюваті зорі, що ніби розбігалися по небі, а потім знову збивались купками, і той любовний запах м'яти, і крони дерев у холодному сріблі, і та росою надихана ніч — все воно створено для любові. То вже господь так дав, щоб старина, утомившись на полі, спала кам'яним сном, а молодь, що хоч удвоє жвавіше звивалася з серпом, вночі приймала нову силу в себе, і безсонниця їй тільки здоров'я додавала.
Дмитрові набридло стояти, він сідає на призьбі біля мами.
— А чого Курочці треба від мене, не казав? Я вам наперед кажу, що не піду більше до його коней! Так, як він обходиться з наймитами, то хай іде до нього служити той, що в болоті водиться! Це я вам кажу, мамо…
— Не найняти він тебе хоче, а в зяті, Дмитрику.
— Мамо, — підскочив його голос, — ви впилися? — Дмитро нахиляється до неї, щоб схопити її за руки, але тут же подається назад. — Що з вами, мамо? Від вас і правда горілкою тхне…
Ільчисі соромно перед сином. Воліла б під землю запастися, вогнем згоріти, ніж син її мав би про неї щось неладне подумати.
— Не п'яна я, — картає його самим голосом, — не п'яна, а випила тільки, як годиться з такої оказії…
Тепер Дмитро сміється.
— А чим же ви, мамо, приймали такого дуку в нашій хаті? Мали-сьте бодай під рукою кілька картоплин у мундирі та хоч півлітра діжкового квасу?
— Ти смієшся, а то не жарти, Дмитре. Казав старий, що можеш завтра старостів посилати.
— Мамо, аби золота, аби діамантова була ота його слинява Доцька, то не взяв би її! Аби озолотити мали мене від ніг до голови! Аби давали мені за нею втроє більше, ніж мають, то я однаково не схотів би її. Тьфу!
— Ой синку, як мені слухати таке?
— Як хочете, так і слухайте, тільки я вам кажу, як воно буде…
Він не говорить матері, що якби оженився, то відсувався б на край постелі, аби не доторкнутись її. Лишень говорить про те, що Марічці слово дав. Як собі мати гадають? Давати слово, а потім ламати його, самому собі в лице плювати? Два роки буде,
— Та я навіть таке слухати не хочу! Пустіть мене, мамо, не тримайте!
Він зривається, хоче втекти від неї, але вона вчепилася обіруч за нього і примушує сісти поруч себе. Ільчиха знає, що коли він тепер вирветься з її рук, то, можливо, й тиждень, а то й більше до хати не навернеться. Тоді все пропаде. Розійдеться по селу чутка, що Курочка сам приходив сватати її сина за Доцьку, дука образиться і сподіване щастя, що його, може, покійний Ілько виблагав для її сина, розвіється, як туман по долині.
— А ти подумай, Дмитрику, подумай, синку.
— Мамо, якщо ви будете таке говорити, то я заткаю собі долонями вуха, а ви говоріть хоч до самого ранку, хай вас слухають оті дерева. Якщо ви випили, мамо, то йдіть проспіться, а завтра вам інакше стане в голові. Ви що — втопити наважились мене? Та я навіть не хочу сну марно тратити на таку пусту балачку!
Він знову хоче вирватись, але вона держиться його, як гріх душі.
— Ти мусиш мене вислухати, що я тобі говорю, бо я тобі мама, а ти кров моя. Сину, чи ти гадаєш, що я тобі ворог? Чи ти гадаєш, як я вже стара, то геть-чисто забула, що таке любов? Любов, дитино, то діамант на росі, що доти світиться, доки сонечко не припече. То пушок кульбаби, що доти радує око, доки вітрець повіє… Тобі здається, що коли ти тепер молодий та дужий та гориш любов'ю до Марічки, то завжди так буде? То тільки до полудня так, синку ти мій дорогий, а з полудня підуть сварки та злигодні, що сам себе проклинатимеш, що мами не послухав. Що ти собі гадаєш, синку? Любов — то така пані, сину, що любить достатки, добру страву, та пухову постіль, та багату одежу, та пошану поміж людьми. А хто сьогодні бідного шанує? А ти дивись, як у нас. Хати тобі не запишу, бо на хату маєш сестру. Старий Мартинчук теж тобі хати не дасть, бо на ту хату ще в нього не одна Марічка, а четверо їх. Від мене дістанеш осьмину городу і чвертку поля по моїй смерті, та і їй більше не дасть тато. З чого тут починати? Ні двора, ні кола, ні миски, ні ложки. А діти, Дмитрику? А діти? Ти ж знаєш, що чим більша бідність, тим більше дітей. Ти згадай, як я з вами намучилася. Чи знала я, що таке неділя-відпочинок? Люди повбираються файно та йдуть у церкву в неділю, а я вдаю, що в мене болить зуб, — підв'язуюся хустиною, бо в мої чоботи взулася Олена. Я про це ніколи не згадувала, ніколи не поминала вам, але дуже-дуже важко доводилося мені ростити вас! А ти подумай: мені ж і двадцяти семи ще не було, як пруссаки повісили тата. Може, і в мене могло пусте в голові бути, але я ні… Я всю свою силу, все своє здоров'я, всі свої молоді роки віддала вам, своїм дітям. Може, й мені тепер, бодай на старість, належиться щось від дітей. А тобі хіба не було б веселіше, коли б твоя мама на старість бодай не потребувала гарувати, як ота шкапа?
— Мамо, — нахиляється син до потрісканих материних рук, — я вас люблю і шаную. Я вас ще більше шаную і люблю за те, що ви залишилися з нами, малими, і дали собі раду та вивели нас у люди. Я на все згодний для вас. Все просіть у мене, але в тім однім не можу послухати вас, мамо! Вірте мені, мамко моя рідна, якби міг, то послухав би вас, але так зайшло, що не можу. Вмерти за вас можу, а послухати вас у цьому не можу.
— Синку ти мій, — обмацує Ільчиха його лице, — а якби я могла, то теж не вимагала б цього від тебе. Але знаю, що ти на старість, а ще не дай бог старість з довгою лежею, кісточки мої проклянеш у гробі, що не зуміла намовити тебе, коли ти ще був молодий та дурний. Подумай, синку, добре подумай…