Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
Бронко Завадка прокинувся від того, що промінь місяця впав раптово йому в очі. Хтось по той бік вікна відхилив фіранку.
Перша думка була, що це Сташка. Останніми часами Бронко намагався уникати дівчини. На біса йому здались оте неприємне тиснення у скронях і дурні сни по ночах! Це, мабуть, і було причиною, що Сташка стала проявляти особливу турботу до його особи. Сташка, напевно, звечора чекала на нього, а не діждавшись, побігла під вікно перевірити, чи ночує він дома.
Вистромивши голову з-поміж вазонів
— Хто там?
— То я, — так само пошепки відповів чоловічий голос. — Вийди, Бронку, надвір!
Бронко чимало здивувався, почувши за вікном голос Олекси Загайчика.
— Зажди, я лише штани надіну.
Одягаючись, Завадка ламав голову, звідкіль узявся Олекса. О цій порі він мав би спати під оборогом у батьківській господі у Вишні.
Олекса, що працював з Бронком у друкарні Філіпчука, кожної суботи їздив до батьків на село по харчі. Оскільки цієї неділі нашівський канонік отець Аркадій Річинський скликав віче у сусідньому селі Калиниці, товариші доручили Олексі побувати на тому мітингу.
Хоч як тихо відізвався Бронко, мати прокинулась. Спираючись на лікоть і постогнуючи від ревматичного болю, звелася і сіла в ліжку. Нахилила голову, прислухаючись. Неприкрита хустиною шия у світлі місяця здавалась неприємно довгою і тонкою.
З того часу як поліція, затарабанивши серед ночі у вікна, забрала Бронка, у матері наче виникло додаткове відчуття. Вона могла чути крізь сон. Знаменне те, що мама чула тільки голос сина або його ім'я. Було так, що півень вбіг у хату, заспівав на всю горлянку, а мама лише пробурмотіла крізь сон, але не прокидалася, Та досить було її синові заговорити хоча б пошепки, вона відразу прокидалася, готова до оборони.
— Хто там, Бронку?
— Спіть, мамо, то Олекса Загайчик чогось хоче від мене.
Олекса? Павлині цей хлопець знайомий. Він учиться в друкарні Філіпчука, де її син уже третій рік працює складачем. Та чи добре вона знає його? Павлина знає тільки отого трохи вайлуватого, по-сільському несміливого ясноволосого хлопця, що приходить до її сина по неділях грати в шахи, але не оцього, що швендяє по ночах, тривожить мирних людей і не знати куди витягає з хати її дитину.
— Днини вам не вистачає?
— Спи, стара, — кашлянув батько.
— Що то за нічні секрети, щоб людям не давати спокою?
— Спи вже, нарешті, стара!
Мати вмовкла, але по нервовому рипінню ліжка, по протяжному стогону, що виривається з її грудей, можна здогадатися, що вона не заспокоїлась.
Бронко застає Олексу коло дверей. Схопившись за штахети хвіртки, яку старий Завадка пристосував для того, щоб кури не забігали до сіней, Олекса важко дихав ротом. Зеленкувате від місячного сяйва обличчя з темними ямами очей і дірою відкритого рота нагадало Бронкові опудало з гарбуза.
— Ти, що сталося?
— Вмираю, так хочу води!
Криниця недалеко, ось за бузиною, але Бронко не витягає йому свіжої води. Журавель може заскрипіти в нічній тиші й зрадити їхню присутність. Ось залишилося у відрі трохи перестояної води, бери, Олексо, пий!
Чути, як вода з булькотінням цідиться в горлянку. Ледь чутно запахло іржею. Олекса витирає рота долонею, широко, по-селянськи.
— Ти, не стіймо тут, — бере його Бронко за плечі й повертає півколом. Сорочка на плечах мокрісінька від поту. Бронко здогадується, що сталося: молодчики з ОУН, скориставшись з присутності в залі кількох комуністів, спровокували сутичку, щоб пізніше мати черговий привід нацьковувати польську поліцію на наших хлопців.
Нерозумно, що Олекса, замість замести сліди за собою, наводить поліцію просто на хату Завадків. Дурень! Коли б хто не знав його так добре, як знає Бронко, міг би запідозрити провокацію!
У прихатку, куди заводить Бронко Олексу, відгонить зів'ялою травою і кролячим послідом. Мацаючи ногами й руками, Бронко вмощує Загайчика на притрушені вологою травою дошки.
Око ще не звикло до темряви. Олекса необережно зачіпає ногою якусь бляху. Нічна тиша потроює брязкіт.
— Цс-с!
Бронко нахиляє голову, — достеменно так само, як перед тим його мама, — наслуховує.
Якби надійшли з вулиці, то їх кроки було б чути вже на розі, звідкіль починається тротуар.
Та на вулиці тихо.
Можуть, сучі сини, підповзти й городами. На трави впала роса, можна й не почути шелесту.
І з цього боку тиша. Яблуко чи груша м'яко впало з дерева.
— Ну, говори, але до речі…
— Я, — Олекса припадає лицем до вологої трави, — відправив на той світ Річинського…
— Ти, кинь вар'ята грати, а говори толком, що сталося!
— Я не можу толком… Ти не міг би принести ще води?
— Пізніше. Не вмреш без води. Ти був на вічі?
— Саме звідтіль іду.
— І що далі?
— Вийшов Річинський і почав крутити гітару про угоду з польським урядом… Ніби тому, що слов'яни…
— А ти не втерпів і гаратнув його каменюкою по маківці?
— Н-ні… ні… Я сказав лише, що за Збручем живе великий слов'янський народ. То, може, з ним ліпше приступити до згоди. Бронку, пити хочу!
— І більше нічого? — не зважає на останнє Бронко.
— Ще вигукнув я, щоб крутив гітару своїй попаді під периною.
— І що далі?
Олекса холодить губи холодною вологою трави.
— Я не пам'ятаю, що було далі. Я лише побачив, як він посинів і почав хапати руками повітря… А потім знявся крик і лемент, що помер…
— І все? І тому ти прибіг сюди, як очманілий?
Чути у темряві, як Бронко хруснув пальцями. Ех, навчились люди гартувати сталь — коби ще винайшов хто спосіб, як гартувати боягузів!