Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
Велике приміщення було заставлене вузькими похилими столами з проходом посередині. На столах лежали скриньки з безліччю клітинок. Очевидно, то були окремі комірки для літер. Ользі лише незрозуміло, чому тих клітинок так багато, коли в українському алфавіті всього тридцять дві літери, а в латинському — ще менше. Чорні засмальцьовані постаті клювали букви і втулювали їх у дощечки на долоні. Робили це так вправно, що здавалося, немов ті люди лузають насіння.
Поки Ольга розмірковувала, хто тут поміж них старший, від пюпітра біля вікна відійшов чоловік у чорному і попрямував їй назустріч.
Ольга не помітила, який він з себе. Його обличчя хиталося в неї перед очима,
— Я хочу замовити траурні повідомлення. До кого тут звернутись?
— Прошу до канцелярії, — сказав той і пішов поперед Ольги, витираючи по дорозі руки промасленою, брудною ганчіркою.
«Які вони все ж таки неохайні!» — подумала Ольга, намагаючись триматись подалі від тієї заяложеної спецівки.
Оформлюючи замовлення, Ольга не знайшла тексту. В маминій чорній парадній сумці не було нічого, крім старого гребінчика і якогось рецепта. Так і є, текст, що його склала тітка Клавда, Ольга забула вдома на роялі, коли збиралася перекласти його з своєї сумки в мамину. Зоня настояла, щоб вона з приводу жалоби в домі пішла до міста обов'язково з чорною сумкою. І от тепер…
— Я забула текст, — мусила нарешті признатись Ольга, почуваючи, як сама себе ставить у незручне становище. — Зараз піду і принесу, — говорила вона, продовжуючи заклопотано нишпорити у сумці, хоч знала зовсім певно, що папірець забула вдома. Інстинктивно шукаючи порятунку з незручного становища, Ольга звела на чоловіка очі. Щойно тепер побачила перед собою вузьке смагляве обличчя, з якого вдаряли перш за все чорно-білі веселі очі в довгих рідких віях.
— А який текст?
— Так. Мій тато, — сльози знову затуманили їй світ, — канонік Річинський… сьогодні…
— То вам не треба вертатись додому. У нас є зразки… Можете вибрати, який вам сподобається.
Цей купецький тон, а головне жест, яким він виклав перед Ольгою зразки карток, до такої міри образив і протверезив Ольгу, що десь подівся біль.
— Хай буде цей, — вказала на перший скраю, щоб скоріше покінчити справу.
Бажаючи продемонструвати перед клієнтом добротність паперу, він професійним рухом провів великим і вказівним пальцями вздовж краю траурної картки якогось каноніка Ліпецького. На папері залишились масні відбитки пальців.
Ольга поморщилась і попросила замінити обраний нею зразок.
— Тут поставимо, — він великим столярським олівцем закреслив прізвище «Ліпецький» і написав «Річинський», — прізвище вашого тата. А дату ставити сьогоднішню? Тепер подивіться, чи сходяться титули, щоб часом вашому таткові не пропустити якого звання…
Ольга раз і вдруге пробігла очима текст, напружено порівнюючи в думці його зміст з тим, що їй дала тітка Клавда.
Коли підвела очі, їй здалося, ніби той чоловік весь час дивиться на неї.
«В чому справа?» — немов питала його очима, але, зустрівшись з його поглядом, вичитала в ньому стільки іронії, що в ту ж хвилину зрозуміла все і зненавиділа цього «типа», як тут же охрестила його.
На мурах Нашого з'явилися великі, з виразною чорною обвідкою і чорним хрестом посередині, клепсидри, які сповіщали, що отець Аркадій Річинський, канонік [54] таємний радник і крилошанин [55] станіславської дієцезії [56] , проживши п'ятдесят один рік, «по недовгих і тяжких терпіннях упокоївся в бозі» шостого липня
54
Католицький соборний священик.
55
Приналежний до певного церковного округу.
56
Кілька об'єднаних парафій.
Незвичайні за своїм розміром оповіщення привертають увагу цікавих. Навіть ті, що не вміють читати, зупиняються і розпитують: хто це такий помер? Молочниці, що в цю пору дня повертаються вже на села, і собі зупиняються, приваблені гуртом людей: хто це, чуєте, помер, що виписано такими великими буквами?
Літній чолов'яга у теплій жилетці, без піджака, з великими, несучасними вусами, що закривають йому губи, від чого рот скидається на діру, просмикану у гущині волосся, метикує, коли ж це міг померти отець Річинський? Хіба вночі або сьогодні вранці, й то раптово, від серця, не інакше. Не далі як учора зустрічав він панну Річинську, дочку отця Річинського, і вона сама йому говорила, не те щоб йому там хтось передавав, а сама панна Річинська говорила, що отцеві покращало. Згадувала панночка, між іншим, і про те, що отець збираються поїхати кудись відпочивати, не можуть лише вирішити куди: до Заліщик чи у Косів. Ще вчора мав таку розмову з панною Річинською, не те щоб хтось там йому передавав, а сам на власні вуха чув, як панна казала, що отцеві зовсім добре, вибирається на відпочинок, а сьогодні, ти дивись, уже й повідомлення по місту. Не інакше як мусив покійник померти від розриву серця.
— Отець Річинський помер від серця? — гугняво, крізь ніс сміється високий молодий, але вже з черевцем, чоловік в ясно-бежевому костюмі, сам весь рожево-світлий беж, як і його костюм.
— Річинського, коли хочете знати… — багатомовна пауза, — зігнали з світу комуністи!
Комуністи?! Вбили комуністи?
Маленька, немолода, зі змученим лицем жінка у вузькому, сірому по бідності платті відступає, щоб краще придивитися до людини, що говорить такі страшні речі.
Ясно-бежева істота стає відразу центром уваги. Звідусіль сиплються на неї запитання: як комуністи вбили отця Річинського? Стріляли в нього? Може, підстерегли де його з колом? Слухайте, а може, просто загнали ніж у спину — і по всьому?
Чоловік-беж не поспішає давати відповіді. Товстими пальцями, порослими бежевими волосинками, поправляє галстук у рожево-зелених плямах. Він зволікає час, явно смакуючи зацікавлення, що викликала його особа.
— Отець Річинський, коли хочете знати, був скінчений ще в неділю. Так, так. На вічі у Калиниці підскочив до нього один з тих обірванців і вдарив покійного в лице. Так, так, по обличчю. Цей прилюдний ляпас так подіяв на отця, що його тут же паралізувало. Помучився ще п'ять днів, і вічная пам'ять…
Чоловік у жилетці намагається довести правдивість своїх слів: повірте, люди, що вчора, ну ще вчора, сам розмовляв з панною Річинською. Не те щоб йому хтось там передавав, а він сам…
Але мало кого цікавить, про що він говорив з панною Річинською.
Якась жінка в солом'яному капелюсі з китичкою блискучо-червоних черешень, таких несумісних з її вже прив'ялим, хоч ще й алебастрово-білим обличчям, кричить, вимахуючи парасолькою, що в католицькій державі б'ють священиків по обличчю і ніхто на це не реагує. Коли так далі піде, то в порядних людей стрілятимуть на вулицях серед білого дня, як у зайців.