Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
— Татку, я знаю, ви все розумієте, що я до вас говорю. Я вас прошу, я вас благаю, татку, дайте мені ключі від каси. Де ви заховали ключі?
Здорове око починає сльозити від напруженого погляду в одну точку, але залишається непорушним.
Катерина присідає біля хворого, тримаючи напоготові олівець. Бере Аркадієву здорову руку і встромлює поміж пальці олівець. Пальці розчепірюються, і олівець падає на постіль.
Катерина знову всуває його поміж пальці, силоміць пригинаючи їх, як дроти. Потім підсовує йому на твердій підставці клаптик паперу.
—
Пальці випростовуються, і олівець стирчить між ними, як ввіткнутий.
— Татку, якщо вам важко писати, то стукайте олівцем у боковицю ліжка. Я торкатимусь кожного предмета в хаті. Якщо так, стукніть три рази, якщо не потраплятиму, стукніть раз. Ви розумієте мене, татку? Дивіться, я іду до шафи з книжками. Якщо ключі тут, то стукніть олівцем три рази…
Пальці відкидають олівець. Око від перевтоми закривається. Хворий втрачає контакт з оточуючим світом. Іноді вдає, що спить. Катерина знає, що батько тільки прикидається сонним. Вона сідає у нього в головах, нахиляється над лицем, делікатно підважує повіку на здоровому оці, змушуючи дивитись на себе.
— Татку, я знаю, що ви не спите. Мене не треба обманювати. Ви хочете мамі передати гроші, правда? Мама пустить нас з торбами, татку! Ви боїтесь, щоб я мамі не зробила кривди? Так, татку? Присягаюся вам, — вона хреститься перед розп'яттям над ліжком, а потім цілує батькову холодну, спітнілу руку, — присягаюся вам своїм щастям, щоб мені так ніколи дружиною Філька не бути, що я мамі не зроблю кривди. Як вам ще поклястись, татку? Татку, згляньтеся на мене! Подивіться мені у вічі, татку, де ключі від каси? Татку, татку, ви мені казали, що з усіх дітей любите мене найбільше, а тепер боїтеся мені касу свою довірити? То така любов, татку? Подивіться мені ще раз у вічі, де ключі від каси? Якщо вам важко вистукувати олівцем, то кліпніть оком. Ключі у шафі з одягом, так?
Око починає плакати. Великі круглі сльози розпливаються по скроні.
— Чого ж ви плачете, татку? Я знаю, що вам важко, що я вас мучу. Але хто тому винний? Чому не хочете признатись, де ключі? Правда, ви вже передумали, татку? Ось олівець, візьміть його в пальці, татку, візьміть. Я водитиму вашою рукою.
Несподівано здорова половина лиця починає смикатись, наливається кров'ю, губа лізе на губу, око мало що не вилазить з орбіти, рука конвульсивно стискає і розтискає кулак.
Татко чогось домагається. Татко мучиться, що його не розуміють.
Катерина нахиляє вухо до його губ:
— Ви хочете щось сказати, татку? Я слухаю вас…
— М-м-м-ма-м-м-а…
— Маму покликати, так? Ви хочете при мамі віддати ключі? Хай буде ваша воля, приведу вам маму.
Катерина справді іде по Олену. По дорозі думає: ключі я мамі покажу, але з своїх рук не випущу. І за віщо він її так любить? Невже ж він не помічав ніколи її недоліків? А може, тато любив маму саме за її недоліки? Може, йому, такому вольовому, такому енергійному, й подобалося таке полохливе, безвільне
— Мамо, татко хоче вам щось сказати.
— Сказати? Сказати, кажеш? — Олена починає плакати і сміятися з радощів, приплескуючи в долоні, як несповна розуму. Та Катерина тут же вбиває всякі ілюзії:
— Мамцю, прошу взяти себе в руки. Мені здається, що це полегшення перед смертю.
Ольгу, яка йшла тут же за матір'ю, Катерина не впустила до кімнати хворого.
— Татко хоче поговорити з мамою без свідків.
І тут же, переступивши за Оленою поріг, обернула ключ у дверях.
Коли Олена ввійшла, Аркадій підвів голову, наче збирався сісти. Стримуючи ридання, Олена підбігла, всунула руки під подушку і підвела його в напівсидяче положення. Здорова Аркадієва рука (як же вона схудла за цих п'ять днів!) з невимовною ніжністю ковзнула по обличчі Олени.
Катерина стоїть за спиною Олени і знаками питає Аркадія: «Де? Де, — показує жестом, — ключі?»
Аркадій, щасливий присутністю Олени, не реагує на ці знаки. Катерина не може більше опановувати себе. Обіймає Олену за плечі і тут же шепоче їй:
— Мамцю, десь пропали ключі від каси. Прошу спитати татка, де татко ключі діли.
Олена припадає до грудей хворого, кладучи його на постіль, сама падає лицем йому на груди:
— Татко відходить від нас, а їй… Їй ключі в голові. Аркадію, з ким ти мене залишаєш? Аркадію, я боюся сама, візьми мене з собою!..
Хворий складає пальці, як для благословення, і понад спиною Олени робить знак хреста у повітрі.
— У посуді з кропилом? — вмить якось інстинктом відгадує Катерина. — Так, татку?
Здорове око з-за Олениних кіс кліпає раз і вдруге.
Катерина мало що не спотикається об скулену Оленину постать. Посуд з кропилом стоїть на шафі. Катерина присуває до шафи крісло, всуває руку в посуд, і пальці її намацують метал. Обережно, щоб ключі не брязнули, затискує їх у кулаці і кладе до кишені халата.
Чи помітили що-небудь батько з матір'ю? Навряд. Вони так зайняті собою! Аркадієві, здається, зовсім полегшало. Він вільно орудує рукою. Навіть белькоче щось Олені на вухо. Катерина сама вже ладна повірити, що з батьком сталося чудо. Аркадій починає подавати знаки Катерині, щоб залишила його самого з Оленою. Прикладає пальці до вуст. Треба розуміти, що він гаряче молить виконати його бажання. Катерині жаль батька. У неї набігають сльози на очі, але при всіх своїх добрих почуттях до нього вона не може задовольнити його бажання. Мусить без свідків узнати, що є в касі.
— Мамо, — бере вона Олену за плече і насильно відводить від Аркадія, — татко просить, щоб ви вийшли з кімнати, щоб не дивились на його муки.
Олена хоче попрощатись з умираючим чоловіком, але Катерина не дає їй знову наблизитись до хворого. Ставши, як стіна, поміж Аркадієм і Оленою, вона злегка підштовхує матір до дверей і виводить з кімнати.
— Іду, іду… не штовхай мене, — схлипує Олена. Сльози потоком заливають їй обличчя, і від цього воно здається ще марнішим.