Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
— То вже, жінко, не Варвара, а Веранда…»
— Вульгарно й примітивно, — скривила губи молода Ілаковичка, а тітка Рузя, до свідомості якої долетіла тільки остання фраза, запитала голосно:
— Чому Веранда? Має бути Барбара.
Ближчі до тітки Рузі вибухнули сміхом. Зчинився веселий гамір. Коментарій тітки Рузі пішов колом. Отець Свійко аж вухо прикладав до столу від сміху.
— Чого вони сміються? — питала тітка Рузя в Гука, що, заглиблено обдивляючись рибу на своїй тарілці, не чув ні дотепу, ні коментаря до нього.
— Не знаю. Запитайте
Але тітка Рузя не мала кого запитати, бо до кого лише зверталась, той знову піднімав регіт.
— Здуріли люди, — спокійно вирішила тітка Рузя і взялася за рибу.
Перед білим м'ясом подали вишняк. Тепер уже ніхто нікого не припрошував. За столом утворились гуртки й напівжартома-напівсерйозно виривали пляшки з рук.
Отець Нестор наспівував на вухо молодій Ілаковичці:
…бодай тебе, бодай мене… бодай нас обоє… Яке в тебе, таке в мене личко рум'яноє…Тітка Несторова відчула мігрень і пішла до ванькира прилягти трохи. Безбородько спіймав Нелю, що проходила повз його крісло:
— Сідайте трохи. Чужі люди гостяться, а вас жодної, крім пані добродійки, не видно за столом.
— Це наш обов'язок, — відповіла скромно, але присіла між ним і кузиною Аврельцею, бо була справді втомлена й голодна.
Безбородько з сміхом вихопив у когось пляшку з вишняком. Потрясаючи нею на чиїсь погрози, він нахилився до Нелі і заговорив якимось незвичним, ніжним голосом:
— Якщо не бридитесь, Нелю, то наллю вам до моєї чарки?
— Знатиму ваші думки.
— Мої думки? — кинувся наче вколений, але миттю приховав своє збентеження сміхом.
Неля спроквола підняла чарку, і тоді на Безбородька війнув запах конвалій, що одурманив його до краю. Гострий запах туалетного мила запаморочив йому голову. Він не бачив нічого, нікого — лише одні Нелині пальці, що тримали ніжку чарки. Аптечно чисті, вузькі, з опуклими, лагідними нігтями, вони в одну хвилину стали для нього символом всього недосяжного в житті.
Про таку красу доктор Безбородько не міг мріяти навіть з титулом доктора.
А проте — він відчув це гостро, до болю в серці — безумно прагнув цієї чарівної краси. Діставши такий скарб до рук, міг би нарешті скинути з себе тавро свого міщанського походження, замилити очі всім цікавим щодо його минулого. Як сказав той Суліман? «Гарна жінка… гарна жінка… то великий клопіт для чоловіка, що потребує грошей…» Нелюся не була б клопотом.
— Що вам, докторе? — спитала Неля, бо видався їй якимось зміненим на обличчі.
— Нічого, Нелюсь, — прошептав і, ніби шукаючи чогось під столом, незручно поцілував її у самі нігті лівої руки.
Тітка Рузя, від пильного ока якої нічого не могло сховатися, помітила цей нескромний поцілунок і запищала високим сопрано:
— Скажіть там, пане докторе, щоб відчинили двері, а то декому душно!
Замість відповіді, Безбородько схопив пляшку й налив
До голубців подали пиво. Воно не було найкращим, але гості хапливо накинулись на нього. В їдальні дійсно ставало душно, і, незважаючи на протяг, треба було відчинити двері.
Повідкидавши, ніби для рівноваги перевантажених черев, свої туші на спинки стільців, чоловіки, сонні й пересичені, ліниво смоктали пиво. Жінота нишком подрімувала.
— Чи ви чули? — пролунав чийсь на диво тверезий голос від світського столу. — Цей англійський журналіст, що приїздив до Варшави, мав розмову з нашими послами з УНДО. Кажуть, ніби хтось бачив там за сніданком за одним столом з послом Шийкою…
— Та як дурний русин [84] платить, то чому б розумному англійцеві не попоїсти! — добродушно зареготався отець Свійко, а кілька голосів приєднались до нього.
84
Українець.
— Так не можна дивитися на справу, — несподівано для всіх обізвалася молода Ілаковичка.
Отець Олександр вмостив окуляри на ніс і, перехиливши голову, придивився до особи, що подала такий голос.
Орися Ілаковичева підвелась і, стоячи, проказала, як формулу:
— Наша українська справа йде вперед!
— Ну… ну… вже аж ваше бабське військо Україну на ноги поставить… пек та осина!
Тітка Меланія багатозначно закашляла. Грубий вислів отця Олександра видався їй образливим для слуху панночок. Глянула на дочок. Обидві з опущеними додолу очима дзьобали в тарілках голубці.
Молода Ілаковичка не дала себе збити:
— Так, коли б ми у вісімнадцятому році мали за кордоном таку пропаганду, як тепер, то не програли б кампанії…
— Пане докторе, а хто тепер робить нам пропаганду? — наївно запитала Аврельця Річинська, що знову опинилася коло Безбородька, бо Нелю гукнула кудись Оля.
— Та хіба більшовики! — відповів Безбородько і сам розсміявся з свого дотепу.
Отець Нестор підтримав свою сусідку:
— Такі справи, пане добродію, самі по собі назрівають. Хто до чотирнадцятого року, добре каже Орися, цікавився Україною? А сьогодні? Досить такого прикладу. Оце вичитав я в «Ділі», що в Парижі, в Сорбонні, якийсь професор Лямур, у зв'язку з Бальзаком, пане добродію, говорив майже десять хвилин про Україну…
— Гу-гу… — знічев'я загув басом отець Олександр, що, здавалось, задрімав, — коли вже такий Бальзак інтересується нашою справою, то нема що… наше мусить ще зверху бути!
— Та Бальзак уже сто років тому помер, отче декане!
— Що? Помер? Хай богом спочиває, але слава його живе. А слава не поляже, а розкаже, що діялось у світі!
Торти й вина трохи оживили гостей. Тітка Рузя поквапно набирала на тарілку по шматку з кожного торта.
— Я за солодощами не дуже, але з пошани до господині треба скуштувати кожного…