Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
Вона дробила торт на дрібненькі шматочки і смакувала передніми зубами, ніби мишка.
— Добрий… добрий… тільки як на бісквітний, може, дещо тугий. А до цього, горіхового, то я не дала б горіхової начинки. До горіхового найкраще смакує масляно-кавова начинка… але нічого… нічого… Може, пан меценас скуштують шматочок цього помаранчевого? Добрий, тільки трошечки перестояний. Помаранчевий треба свіжим подавати…
Тітку Меланію не заспокоїли навіть торти. Чоловіки вже нишком готувалися до карт, а вона необачно залишила гроші в свого. Встала з-за столу і чекала на порозі
Надійшла Катерина з французькими тістечками:
— А тітка чому не за столом?
— Вже насиділась! Жалко мені Аврельці й Марусі. Вони, сердешні, мали таку надію на цей похорон, а тут нема до кого й слова заговорити!
Катерина повела очима й побачила, як Безбородько пояснював щось Аврельці.
— Хай тіточка тільки глянуть, як Аврельця фліртує з доктором Безбородьком!
— Ти що? Глузуєш з мене? — нахмурилась тітка Меланія. — Та всі ж знають, що він — твій наречений! А ну ж бо… кинь ці тістечка на стіл та ходи покажи мені свій посаг, поки ще гості не порозлазились по кімнатах.
— Ей, тіточко! Який там посаг! Звичайнісінький!
— Ну, — посміхнулась ущипливо Меланія, — не такий він уже звичайний, коли впіймалась на нього така рибка, як Безбородько.
Катерину трохи вкололо таке базікання. Проте поставила на стіл піднос і пішла показувати Меланії заготовлене у шафах.
Мужчини, не кінчаючи обіду, що затягнувся аж надвечір, по одному висувалися з-за столу й зникали в салончику, де чекали на них сигари й карти.
Повернувшись з Катериною, Меланія Річинська вже не застала чоловіка в їдальні. Сидів у салоні за другим столиком і програвав. Меланія одразу зрозуміла це. Як вигравав, то ставав балакучий, наспівував і сипав дотепами, а як програвав, то нервувався, а вуха горіли, мов ліхтарі.
Меланію кинуло в жар. Якби могла, то пальцями роздушила б його, наче комара. Найбільше дошкуляло їй те, що дома такий покірний, такий пантофель [85] можна сказати, при людях завжди любив роги показати. Певний був, що вона, Меланія, надто добре вихована (і за такого неотесу заміж пішла), аби вчинити прилюдно скандал, і грав, лайдацюга, на її почутті особистої гідності і нервах.
Меланія стала на порозі, вся наелектризована, і не зводила з нього очей. Може, він зрозуміє нарешті, в чому річ, і опам'ятається. Та ба! Він навмисне удає, що не помічає її. Меланія робить зусилля, усміхається, підходить до нього, кладе йому руку на плече і каже спокійним, але тільки їм обом відомим тоном:
85
Тут: той, що перебуває під каблуком своєї дружини.
— Щось маю тобі сказати, Михасю! Перепроси товариство на хвилинку.
— То кажи!
Меланія підходить ще ближче і правою ногою так наступає йому на мізинний палець, що отець Михаїл аж смикнувся.
— Кажу, перепроси товариство і ходи зо мною на хвилинку. Це, що маю тобі сказати, не цікавить нікого, крім нас!
Хотів
— Сідай, Михасю, сідай! Ми знаємо, які секрети може і говорити жінка чоловікові при картах. Їмосць, шкода ваших нервів, бо Михась уже і так зарізався…
— Дай мені гроші, — шепнула тихо, але погрозливо.
— Не маю вже грошей, — може, збрехав, а може, правду сказав отець Михаїл.
— Що-о? — забула про своє добре виховання Меланія і піднесла голос.
Отець Михаїл встав і відвів жінку в куток.
— Не кричи, прошу тебе. Шануй мій сан, коли вже себе не шануєш. Я програв Свійкові шість служб божих… сама знаєш, — докінчив примирливо, — що й так не встигаю всіх відправляти і завжди комусь дарую…
— Гроші дай мені, — простогнала вже благально.
Отець Михаїл безрадно витер піт з чола:
— Бійся бога, дивляться на нас. Потім буде більше посміху, ніж те все варте… Іди собі… Іди… святим Йосафатом клянусь тобі, що не рушу більше готівки.
Меланія відступила, вже трохи заспокоєна. Святий Йосафат, великомученик за унію, був патроном їх церкви, і Михайло з-поміж усіх святих віддавав йому перевагу. Але ще не дійшла до дверей їдальні, як знову сумніви гризонули за серце: може бути, що Михайло не рушить більше готівки, — але скільки ще тієї готівки залишилось?
Безбородько вибачився перед сусідкою і собі встав. Мав таке враження, ніби хтось щораз глибше свердлить йому голову. Втрачав свідомість і водночас відчував це. Було дуже неприємно і навіть боязко.
Дивився на тітку Клавду і хоч знав, що та мала за шістдесят, бачив її молодою дівчиною, достеменно такою, як у неї в салоні на портреті. Не дивувався тепер, що стільки чоловіків, за родинною легендою, втрачало голову із-за неї.
Але куди поділась Неля? Не бачив її. Бачив тільки, як Ольга, товста й червона, поралася з морозивом.
Безбородько підійшов до вікна, щоб відчинити його навстіж, бо тітка Клавда казала повідчиняти тільки кватирки і впустити в кімнату свіжого вечірнього повітря, як зупинився, неприємно вражений.
Стежкою мимо порічок, у напрямі кухонного входу, ішов, за звичкою тримаючи голову в плечах, Суліман. Був ще молодий. Не міг мати більше як тридцять вісім років, але тепер скидався на старого. Згорблений, з довгою, аж за вуста, тінню від носа, з опущеними руками, недбалою ходою, він нагадував прибиту горем людину, а не фінансового володаря, що трусив кишенями містечка.
«Цей чого тут?»
Та відповідь прийшла сама. Гієна занюхала падло й прийшла на жир. Було зрозуміло: якщо Річинські заборгувалися, то тільки Суліманові, а він досить хитрий, щоб зручно використати нагоду, коли зібралася вся ближча і дальша родина.
Безбородько відчув, як холодні краплі лоскочуть йому спину.
Суліман! Суліман!
А що буде з його сплатами? За хутро. За радіоприймач. За рентген. За енциклопедію. За… за… Страшними примарами постали перед очима зобов'язання за предмети, які він ніколи не бачив, якісь векселі, яких він ніколи не підписував.