Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
Чи кохав іншу, чи ще не дозрів до справжнього кохання — хто міг знати? Василюшка не любив говорити про ці справи.
Після трьох років праці в Річинських одержала Мариня невеличку спадщину по матері.
— Тепер Василюшка повинен оженитись на Марині, — сказала Олена, хоч у душі не вірила в таку можливість. Олена була переконана, що це тільки вона одна на світі спромоглась на геройство зв'язатися з чоловіком, якого не кохала.
Мариня густо почервоніла, а зненависть, що відбилась на її обличчі, настрашила Олену.
— Він
— Що Мариня говорить? До кого він?.. — не наважилась Олена повторити сказане Маринею.
— До вас! — вигукнула вже просто Мариня, й Олена побачила, як у дівчини затремтіло підборіддя.
— Мариня п'яна, — проказала, стримуючись, Олена. — Мариня сама не знає, що говорить, — повторила ще раз ту саму думку і простягла руку, начеб хотіла долонею погладити дівчину по голові.
Мариня з дикою люттю відсахнулася.
— Хай їмосць не робляться приємні, — просичала низько й брутально.
— Ти припускаєш? — запитала Олена, задихаючись, і зблідла так, наче мала за хвилину впасти непритомна. Вся кров з голови збігла їй у ноги. Ноги затремтіли. Олена чула, як втрачає рівновагу.
Мариня глянула на Олену новим, сповненим радості поглядом і, схиливши голову, мов розкаяна грішниця, вийшла з кімнати.
Олена лягла на диван і, міцно затиснувши повіки, намагалася забутись.
Поволі з великого хаосу почали виникати логічні думки. Перша з них була — побігти до Аркадія і признатися йому, якої смертельної образи зазнала від дівки. Зажадати, щоб побив ту ледащицю і прогнав на сто вітрів з їх дому. Хай разом з нею прожене і Василюшку.
«Хоч за віщо Василюшку?»
Олена гарячково ловила, зв'язувала в один ланцюг поодинокі слова, інтонації голосу, вирази поглядів Василюшки, щоб сплести хоч би якусь підставу для Марининої підозри, але марно, не могла нічого знайти. Василюшка був завжди з нею бездоганно коректний.
Один тільки момент викликав сумнів. Сталося це в самому початку її життя з Аркадієм. Одного разу зіпсувався замок у буфеті в їдальні, і ніяк не можна було його відімкнути. Олена була тоді вагітна Катериною, сама не відаючи про це, а тому надмірно дражлива. Шарпнула ключем раз, другий, третій…
— Василюшко! — заволала, знервована до сліз з приводу такої дрібнички. Прибіг у ту ж мить, наче чекав під дверима. Покопирсав щось ножиком і вільно відімкнув. Олена захотіла й собі відімкнути химерний замок. І коли так поралась ключем біля замка, а Василюшка, схилений над нею з виглядом учителя, стежив за тією спробою, відчула раптом теплий подих на своїй шиї. Запитливо звела очі і ще встигла помітити рух Василющиної голови, що блискавично відсахнулась.
Виглядало так, ніби Василюшка нишком вдихав запах її тіла. Цей епізод давно вилетів в Олени з голови, і тільки неприємність, яку заподіяла їй Мариня, знову нагадала про це.
Щоправда, снився раз Олені Василюшка. Був у гусарській формі і танцював
І хоч Василюшка був точнісінько таким, як наяву, Олена знала чомусь, що то не Василюшка, а Орест Білинський. Олена мала уві сні батистову, у білу гратку, сукенку, і рука його ніжно голубила її спину.
Не поскаржилась тоді Аркадієві на Мариню. І коли минула перша хвиля образи й Олена трохи заспокоїлась, вона інакшими очима подивилася на цю справу. Мариня теж не згадувала хоч би натяком про той випадок. Тільки її ставлення до Олени відтоді стало уважнішим і разом з тим фамільярнішим. Обидві зрозуміли це, як таємну угоду між собою, що мала тривати до смерті.
За кілька років після цієї пригоди Василюшка заповів одного дня несподіванку.
Пиячив уже тоді і тому насамперед упився, потім побрився, надів на себе святковий чорний костюм і церемонно попросив Мариню стати його дружиною.
На велике здивування всіх домашніх, Мариня відмовилась від такої честі:
— Було дати напитися мені тоді, як я спрагу мала. Тепер дякую вашеці [88] .
Без жалю дозволила йому відійти від Річинських. Навіть не попрощалась з ним.
88
Вашій милості (пол.).
— Помре десь під ліхтарем, і пес не гавкне за ним, — сказала Олені, потім зітхнула смутно, — які ж то хлопи завжди дурні.
Василюшка відійшов, а Мариня залишилась. І нікого це не дивувало, ніби воно й не могло бути інакше.
Скінчивши молитву, Мариня пополоскала водою рот і взялася розпалювати плиту.
Катерина мала свій, трохи неприємний спосіб наказувати:
— Хай Мариня видасть снідання і зараз-таки віднесе срібло тітці Клавді…
— Отакої! Панна ще вчора потай забрали своє срібло.
Тітку Клавду челядь ще й досі називала панною.
Катерині не сподобався такий поспіх.
— Хай Мариня подасть сюди наше срібло, — але тільки-но почала лічити, відразу ж помітила брак лопатки для тортів. Лопатка була срібна, зроблена на зразок венеціанського мережива.
— Мариню, а де коронкова лопатка?
Мариня позіхнула на весь рот.
— А… а… а… панна забрали лопатку.
— Як забрали? — гостро спитала Катерина. — Що Мариня мовить?
— Забрали, та й годі! Казали, що то їх лопатка, а ми позичили в них її ще на хрестини Славусі і не віддали більше. А чи я знаю, як то було? Як я прийшла, то Славуся мала вже три рочки…
Катерині пригадувалося, ніби крізь сон, що колись тітка Клавда у приступі сімейного сентименту подарувала ту лопатку чи не Катерині навіть як найстаршій з-поміж сестер, а тепер так, по-злодійському, відібрала її назад.
Не повинна була цього робити. Тим більше поза Катерининими плечима. Фе!