Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча
Шрифт:
Дєніс Іванович остановився і печально покачав головою. Потім тихо сказав:
– Ні, ви самі прецтавить не можите, яка це для мене втрата, аж серце кров’ю… Но шо я міг здєлать? Шо?
– Ну… ми ж могли якось разом собратись, з родітілями, учініками, треніром… І якось все рішить… Уладить… - було видно, шо через мить самообладаніє вернецця до Нінель Адамовни, - і буря гряне з новою силою. Тому Дєніс Іванович поспішив закончити розмову. Раз і навсігда.
– Уважаїма… Шановна… Да я би з дорогой душой… І собрались би, і рішили… Но тут такі обставини, шо вже нічого не ісправиш…
– …
– Тренір… Микола Платонович… помер сьогодні утром. Дуже жаль.
Када - при помощі Тамари, валєр’янки і пітнаццяти хвилин риданій - сєрдобольну мамашу все ж таки вдалося спровадити, директор Дворца Піонерів Дєніс Іванович Крамар закрив двері на замок і вернувся до свого столу. Одкривши нижню шухлядку, він витянув звідтіля занятний жовтий ліхтарик із встроєним радіоприйомником і настроїв його на волну “Кісс-FM”.
– Якшо залить весь Лівий берег окіаном, то ця набережна нічим не буде отлічацця від моєї родної Гавани! Шучу, канєшно… - Капабланка ізумітільно прищурився, наче Васілій Ліванов у фільмі про “Сокровіща Агри”. Саме таким взглядом він свого часу прохромив серце балєріни Кончіти Веласкес, з которою зазнав найвищих взльотів у своїй душі. Й саме цей ігрівий взляд попутав із насмєшкою понурий старічок Еммануїл Ласкєр, када продув кубінському зайді всю славу старушенції Европи.
Ділігація совєцкіх шахматістов окружила Хосе Рауля на річному причалі №6, намагаючись увлєчь його з собою на Поділ, де в зданії Пивзавода уже були накриті столи й сотні простих трудяг чекали встрєчі з самим знамінітим чаплійоном.
Особо рьяно крутився навколо Капи - це прозвіще доволі крєпко причепилось до кубинця благодаря газетчикам - недомірок із лисиною на три чверті голови й огидними шерстінками на решті кожного покрова. Це був якийто секретар парткома, приставлений до славетного грасмейстера в ролі гіда, піриводчика й соглядатая. Капабланка, канєшно, прекрасно понімав усі нюанси совєцкого гостіприїмства, і всьо равно тутешні обичаї неабияк його смущали. Впрочім, не зря він стіки років трудився в дипломатичному корпусі, віляя поміж краплинами ненависті в безконечній грозі міжнародних отношеній. На Кубі всі ці роки відбувалося чортішо, - й те ж таки можна було сказати про решту світу.
Сквозь натовп, протиснувшись зі сходів, що вели на набережну від самого берега Дніпра, внізапно прослизнув ще один непомірковано актівний господін в білій панамці й круглих стальних очочках. Сива бородка клінишком і теніска, катора оставляла на видноті карікатурні плєті рук, вказували на те, шо ето натуральний шахматіст.
– Аміго! Буенос діас!
– іступльонно викрикував цей персонаж, хватая Капабланку за рукав.
– Ви должни мене помнить!
Капабланка знову прищурився не хуже Ілліча, - й моментально розгадав заховане у зморшках і якихто нездорових пятнах обличчя давнього знакомца.
– Да-да, я помню вас. Нічья вічним шахом на вечірньому сиансі, - Капабланка намагався припомнить, як називалась та конюшня. Собитія того дня невипадково закарбувались у його мозгах.
– Позвольте мені спустя много лєт ісправити тодішню негречність і сказать,
– Дваццать чітири года прошло! Дваццать чітири! А він все помне! Непереможний Капабланка! Віват!
Секретар парткома почав недовольно шикать, питаясь отогнать фаната, - но з тим таки успіхом він міг би ополчитись проти іюнської жари, катора в 1936 році не знала пощади.
Інтілігєнтний очкарік тим часом заговорив до Капабланки по-французкі, й це остаточно збило з толку плєшивого камуніста.
– Я чув, шо цього разу ви до нас приїхали надовше?
– Да-да, мені устроїли тут настояще турне. Ваша молода страна не устає мене поражать. І ваш прекрасний город… Рішитільно, я не впізнаю його! Тепер він кажицця мені раз у двєсті луччим, ніж тада.
– Повірте, мосьє Рауль, для нас це дуже важно… Ваша прихильність… Я надіюсь, шо завтрашній сеанс у нашому Дворці пройде луччим образом! О, ксаті, забув прецтавитись: я - Платон Нікалаївіч Цейтов, діректор кієвського Дворца Піонерів…
– Ах, вот оно шо!
– Капабланка розцвів.
– Признаюсь вам, шо я волнуюсь чрезвичайно: ніколи раньше не давав сиансів дітям. Це така відповідальність…
– Таваріщ Капабланка, і ви… таваріщ… ізвінітє, але нас ждуть рабочиє!
– одчеканив сєкретар парткома.
Яка все ж таки суєта роз’їдає цей мір ізнутрі! Казалось би, чого спішить, чого гнать коней… Просто надо подождать німного. Не більше, ніж сто год, - і вся гордость заоблачного гінірала упала би сама у наші руки, як согнивший прямо на дереві плод. Впрочім, він - наш вєчний апанєнт - усе це кльово просікає. Тому і вимага риваншу прямо щаз. Так нікстаті.
Дєніс Іванович, увльокшись цими мислями, которі розчинялися в пісенній нєжності фм-радіва, одкинувся на спинку крєсла. Взмахнувши куцими руками, він задрожав - і ця внєзапна дрож перекинулась спершу на стіл, потім на стєни, на підогу, й вскорє нею було охвачене все приміщення. Комната на глазах преображалась. Язики пламіні злизували пластік з підвісного потолка; ковролін, оповитий димом, покрився трєщинами, сквозь які пробивалось кроваве зарєво; окна розплавились і потекли по стєнах, будто на картінах Сальвадора Далі (там, правда, похожі коники викідували чаще разні годинники), обнажая тисячилітній камінь, ісцарапаний ногтями. Весь цей мілий офіс Дворца Піонерів за мить ніззя було узнать. Вскінув голову, Дєніс Іванович довольно глотнув слину, - з агромної висоти звисали піраміди сталактітов.
– Ну шо жи, - довольно потер руки злобний недомірок, - тепер проведем сілєкторне совіщаніє.
На протилежній од нього стіні, в прямоугольніку тумана, проявились якіто признаки двіженія. Спустя мінуту туман перетворився на кристалічний щит, який очінь сильно напоминав грамадний плазмінний екран. В його глибині бігло сущіство, не похоже на людину. Када воно, захекавшись, подошло ближче, Дєніс Іванович закашлявся од ізумлєнія:
– Мій мілий друг Аббадон, невже ти шастав по Манхеттену в таком нілєпом відє?