Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча
Шрифт:
Подив Дєніса Івановича нетрудно було понять: істота по той бік загуслого тумана могла би напугати до всерачки дажи закальонного ідолопоклонніка. Це було чувирло, істочающе кашмар і ненависть, таке грамадне, шо жодні порівняння з тваринним світом тут неумєсні. Прецтавте собі нєчто середнє між цегельним заводом і невеликою атомною станцією, і при тому - живе і дишаще сєрним газом.
– Ви зря іронізуєте, монсеньор. Тепер така публіка пішла, - ні на шо не реагірує, крім СМС-повідомлень. Я дажи не знаю, як з ними говорить, єслі сначала не скрутити голову і не ізжарить душу в адовому пламєні.
Дєніс
– Харош про це. Мені немає діла, як ви там усі работаїте. Дай мені лучче відповідь на простий вопрос: ти нашов її?
Гіганський обломок гієни стидліво потупився.
– Одвічай жи, мій гнєвний Аббадон…
– Монсеньор, я пройшов по слідах етого доктора. Я повністю востановив картіну його мислєй, поступків і обманних реверансів, на які він мастєр.
– Я радий за тебе, но вот тянуть не нада.
Дєніс Іванович начинав нєрвнічать. Про це можна було судить по іспарєніям красновато-бурого дима.
– Він успів навістить княгіню Ольгу Чубарову-Кларк прєждє, чим ми змогли забрать її в свої лабети.
Дєніс Іванович подпригнув, внаслідок чого пісьминний стол перекинувся й розколовся пополам. Його дівної красоти туфлі репнули, обнаживши довольно таки неестетичні ратиці.
– І ето все, з чим ти осмілився явитися до мене на прийом?! Я й сам прекрасно знаю, шо ця дрожаща тварь, котора возомнила себе одним із ізбранних, об’їздила півсвіту включно із Внєшньою Монголією! І шо з того?
Аббадон окончатільно понік, но рішив, шо луче вивалювать все начистоту:
– Путьом нехитрого расслєдованія вдалося установить, шо він так і не вициганив у вдови нічого. Вона на старость здєлалась жеманною і вредною, - пасібо Асмодею.
– Дальше!
– проричав Дєніс Іванович.
– Послі смерті княгіні всі її архіви перешли у власність одного глупого старікашки, який опікувався Ольгою до самої смерті оної. Но в кучі цього барахла її немає.
Діректор Дворца Піонерів раздражонно вишкірився:
– Мій глупий Аббадон, єслі ти не в курсі - нам уже нема часу іграцця в шерлокхолмса. Весь краткій курс отмазок і атсрочок вичерпаний. А потому ігра відбудецця в бліжайші дні. Мої попитки ліквідірувать істочнік небезпеки привели тіки до худшого - сьоні я получив дипешу від гєнірала ангєлов, шо єслі ми позволимо собі хотя би ше одну неспортівну виходку - буде війна, а не партєйка в шахмати.
Я вначалі й не поняв, про шо мова. Такий ідіотізм з вогненними шарами і потоками крові міг придумать тіки чокнутий Піфон, гамно мале… Ніби не знають, шо нада діяти навєрняка й без цирку.
Ну, то таке. Убить їх ми всігда успієм, єслі до того дійде. Но вчора я лічно завітав до доктора на квартіру… Він, комік едакій, заникався із малишом у шафу… Умора… Но факт у тому, шо там її діствітільно нима. Вот шо вселяє в мене біспокойство. Цей гадкій доктор слішком нагло себе веде, аби повірити, шо він блєфує.
Поетому моя тобі порада: займись-ка лучче старіком. Вона у нього, хоть він сам ни знає, яка це нужна вєщ. Вона у нього - вкриваєцця пилюкою десь на чирдаку… Я чуствую… Займися ним. Возьми в напарніки Мамону… Шоб цей старік вдруг рєзко захотів розбагатіть ше більше. Хай виставить усе добро княгіні на
– Повінуюсь!
– придурочно одкланявся дємон, імітіруя героя мультіка про Алладіна.
Твердиня згущеного ефіру помєркла і розсіялась.
Рештки розплавлених окон странним образом собрались в кучкі й поповзли на місце, - по ходу двіженія вони відновлювали свої правильні геометричні форми й набували прозрачності. Ковролін, воставши із пєпла, неприродно зазеленів, як у буклєті. Й дажи основатільно розламаний стіл зі страшним тріщанням стулився докупи, повінуясь незримій волі потустороннєго клєя “Момєнта”.
Спустя кілька хвилин кабінєт директора київського Дворца Піонерів востановився шо той Фєнікс.
Дєніс Іванович з огидою харкнув в поставлений рядом з креслом вазон, де проростало якесь покручене і чахле растєніє (воно під час усіх попередніх трансмутацій практично не змінилось), глянувши на свої босі ноги, які ще слігонца парували. Два роздертих і оплавлених сгустка кожі й різіни валялись рядом, - на них разві шо можна було почепить табличку: “Відновленню не підлягає”.
– Ну шо за мєлкі капості, - пробормотав Дєніс Іванович, інстінктівно обернувшись. У нього за спиною, на стіні, в хаотічному порядку були понавішувані разні вимпіли да фотографії, на которих чорно-білі люди в костюмах і ачках вручали переможні кубки субтільним юношам і дітям. Його взгляд аж прикипів до малінької фотки, розміром 10 на 15, яку він дажи не замічав раньше - відтоді, када ввійшов у цей кабінєт дірєктором. Канєшно він, узнав його. Це була группова фотографія 1936 года. У центрі, в окруженії різнокаліберних дітей, стояв Хосе Рауль Капабланка. У верхньому ряду, нада понімать, красувались тодішні шахматні дєятілі да партійні функционєри. Крайнім справа - довольний, як заїць, которий токо шо полиняв на зиму, - був непримітний старічок з бородкою клинишком, в круглих стальних очках.
– Ах, вот оно шо!
– сплеснув у ладошки Дєніс Іванович.
– Дак, значить, і це все неспроста. От хто у нас тут шахматами занімався… Ну-ну…
Сорвавши фотографію зі стінки, він зіжмакав її в галімий шарік і викинув у мусорне відро. Затим нажав на телефонному камутаторі кнопку й визвав сікрітаршу.
– Усі камплєкти шахмат, шо числяться у нас на балансі, - оддайте у якийсь дєтдом для умствінно отсталих. А лучче вибросіть. І здєлайте це нізамідлітільно, Тамара.
Ізящна сікрітарша таінствінно поклонилась і рєтіво щезла.
– Отнині в етому Дворці - тільки доміно!
– Торжествінно прогоготав Дєніс Іванович.
– І, канєшно жи, шашкі.
В готелі “Контіненталь”, де цього разу остановився Капабланка, ближче до вечора собралось дофігіща народу.
Хосе Рауль не міг пожалувацця на організаторів його туру совєцькою Україною, но всьо жи був здивований кількістю партій, сиансів да творчіскіх встрєч з поклонніками, - програму йому состряпали насищену, як для коня.