Сходження Ганнібала
Шрифт:
Нарешті впала ніч. Ганнібал провів леді Мурасакі до дверей її спальні, а Чійо постелила собі там мату, лягла спати поряд з хазяйкою.
Він довго лежав у своїй кімнаті без сну, а коли нарешті прийшов сон, разом із ним прийшли й сновидіння.
Перемазане кров’ю й пір’ям обличчя Синьоокого перетворювалося на обличчя різника Поля, а потім навпаки.
Ганнібал прокинувся в темряві, і процес не припинився, лиця світилися на стелі, мов голограми. Тепер він знову міг говорити, тому не кричав.
Він підвівся й тихо пішов нагору в ательє графа. Там запалив канделябри обабіч мольберта.
Його чисто вимиті пензлі стояли в бляшаній коробці, його пастельні олівці й вуглини лежали у своїх чарунках на лотку. Портрета леді Мурасакі не було на місці, також вона зняла з гачка й забрала звідси своє кімоно.
Ганнібал почав писати широкими помахами руки, як рекомендував йому граф, намагаючись вивільнитися, робив діагональні мазки по паперу, рубав кольорами. Не легшало. Перед світанком він перестав себе силувати; відпустив ініціативу і просто дивився, що проявляла перед ним його рука.
21
Ганнібал сидів на пеньку в невеличкій балочці біля річки, перебирав струни лютні і дивився на заклопотаного павука. Красивий жовто-чорний плетільник завзято мережив своє кружало. Павутиння здригалося від його рухів. Здавалося, павука надихали звуки лютні, реагуючи на дзенькіт струн, він схвильовано кидався з одного кутка свого плетива до іншого, перевіряв, чи нема там бранців. Ганнібал уже підібрав японську мелодію, але ще робив помилки. Йому згадалося, який леді Мурасакі має дивний голос, приємний альт із вкрапленнями несподіваних нот незахідної природи. Він бренькав, то наближаючи інструмент до павутиння, то відхиляючись подалі. Якийсь жук у своєму неспішливому леті встряв прямо у тенета, і павук кинувся його в’язати.
Тепле повітря не рухалося, ріка ніби застигла. Біля берега її гладінь міряли водяні комахи і бабки шмигали крізь очерет, мов стріли. Різник Поль у своєму човнику підгріб одним веслом під берег, де верба схилила гілки над водою. У кошику сверготіли цвіркуни, червоноока муха пурхнула з його кремезної руки, коли Поль потягнувся за цвіркуном, щоб насадити на гачок. Він закинув наживку під вербою, й одразу пір’їна поплавка здригнулася, вудка ожила.
Поль витяг рибину і начепив її на кукан, що звисав із борту човника. Захоплений риболовлею, він не завважував якесь віддалене дзенькання. Він злизнув із пальця риб’ячу кров і погріб до маленької гатки на зарослому деревами березі, де стояв його «пікап». Найбільшу рибу він зазвичай тельбушив прямо там, на дерев’яній гатці, і клав до полотняної торби з льодом. Решта рибин, що залишилися у воді на кукані, були ще живі. Шукаючи сховку, вони всією низкою запливли під місток.
Бренькання звіддаля, ламана мелодія, нечувана у Франції. Поль озирнувся на свою машину, ніби це міг бути якийсь механічний звук. Потім вийшов на берег, так і тримаючи в руці ножа з налиплою риб’ячою лускою, оглянув машину, колеса, помацав радіоантену. Впевнився, що дверцята замкнені. Знову долинуло бренькання, тепер ціла серія нот.
Поль рушив на звук і, зайшовши за кущі, побачив долинку і в ній Ганнібала, що сидів на пеньку і бренькав на японській лютні, її чохол був притулений до його велосипеда з моторчиком. Поряд лежав альбом для малювання. Поль мерщій пішов до машини
— Поль Момунд, свіже м’ясо, — промовив Ганнібал. Зір у нього загострився, червоні промінчики спалахували в очах, ніби переломлені кригою або краєм лінзи.
— Ти навчився балакати, байстрюче. Якщо ти насцяв мені в радіатор, я відірву тобі твою довбану голову. Тут нема фліків, [46] нікому тебе рятувати.
— Вас теж ніхто не спасе.
Ганнібал узяв ще кілька нот.
— Те, що ви зробили, не заслуговує на помилування.
Ганнібал відклав убік лютню й узяв до рук альбом. Глянувши на Поля, він мізинцем, мов гумкою, зробив якусь крихітну правку. Перегорнувши аркуш, підвівся і простягнув Полю альбом із чистим аркушем.
46
Флік — зневажливе прізвисько поліцейського у Франції.
— Ви заборгували одній леді письмове вибачення.
Від Поля на нього тхнуло потом, немитою шкірою й брудним волоссям.
— Хлопче, ти здурів, що явився сюди.
— Напишіть, що ви просите вибачення, що усвідомлюєте, який ви жалюгідний, що ви ніколи більше не промовите слова, не поглянете в її бік на ринку.
— Вибачатися перед японкою? — Поль зареготав. — Найперше, що я зроблю, це вкину тебе в річку і добряче виполощу. — Він узявся за ніж. — А потім, певне, стягну з тебе штани і вставлю дещо туди, куди тобі не хочеться.
Він зробив крок до Ганнібала, і той позадкував до свого велосипеда, де стояв чохол з-під лютні. Там і застиг.
— Вас цікавила її піхва, наскільки пам’ятаю. Напрямок її розташування?
— Вона тобі що, мати? У японок піхва поперек! Трахни малу японку і сам переконаєшся.
Поль кинувся вперед, здійнявши вгору важкі кулаки, готовий мотлошити, та Ганнібал єдиним рухом вихопив із чохла для лютні кривий меч і різонув Поля поперек черева.
— Отак поперек?
Вереск різника майнув відлунням між дерев, аж злякані птахи спурхнули.
Поль ухопився за живіт, підніс до очей руки, вимазані густою кров’ю. Він глянув униз на рану, спробував її прикрити, нутрощі сковзнули йому крізь пальці, вивалюючись геть. Ганнібал зробив крок убік і в оберті різонув Полю ззаду по нирках.
— Чи, може, трохи навскіс відносно хребта?
Меч тепер літав, роблячи перехресні штрихи у формі «X», різник з очима, вибалушеними від шоку, спробував тікати, дістав удар по ключиці, шипіння артерії, бризки на Ганнібаловому обличчі. Наступні два удари припали на щиколотки, і Поль, підрубаний, звалився, мукаючи, мов бичок.
Різник Поль сидить, притулений спиною до пенька. Він не в змозі підняти рук.
Ганнібал заглядає йому в обличчя:
— Хочете побачити мої малюнки?
Він гортає альбом. На малюнку голова Поля на великому блюді, до волосся прив’язано іменний ярлик. На ньому напис: «Поль Момунд, свіже м’ясо». Зір Поля туманиться по краях очей. Ганнібал змахує мечем — і для Поля все моментально біжить за край, вгасає тиск крові і надходить суцільна темрява.
У своїй власній темряві Ганнібал чує Мішин голос при наближенні лебедя і сам промовляє лунко: «О Анніба!»