Сходження Ганнібала
Шрифт:
Ганнібал солодко проспав до полудня. Йому наснилася Міша влітку перед війною, нянечка приготувала їй ванну в саду біля хатки, Міша сиділа у нагрітій сонцем воді, а метелики-капустянки мерехтіли навкруг неї. Він зрізав для неї баклажан, і вона обхопила руками гарячий від сонця пурпуровий овоч.
Прокинувшись, він побачив під своїми дверима аркушик і квітку гліцинії. Почитав написане: «Вибираєш чаплю, коли наповзають жаби».
26
Чійо готувалася до від’їзду в Японію й інтенсивно навчала
Їй трапився талановитий учень, здатний до спілкування в хеянській [55] поетичній традиції, вона призвичаїла його до обміну віршованими листами, зізнавшись по секрету, що відсутність ліричного дару є найбільшим недоліком її перспективного жениха. Вона змушувала Ганнібала присягатися у вірності леді Мурасакі різноманітними клятвами на речах, котрі, як їй здавалося, західні люди вважають священними. Вимагала клятв то перед олтарем на горищі, то на крові, протикаючи йому й собі пальці булавкою.
55
Хеян — історичний період (794—1185), що уславився занепадом політичного життя і найвищим розвитком аристократичної культури Японії.
Біг часу неможливо було стримати за бажанням. Чійо збиралася до Японії, а леді Мурасакі з Ганнібалом пакували речі, готуючись переїжджати до Парижа. Серж із Ганнібалом занесли скриню дівчини у поїзд, що відходив із Ліонського вокзалу [56] і прибував до порту якраз перед відплиттям її пароплава. Леді Мурасакі сиділа з Чійо в купе, тримаючи її за руку до останньої хвилини. Незнайомець, що міг бачити їхнє розставання, назвав би їх сухими — попрощалися вони, обмінявшись стриманими поклонами.
56
Великий красивий вокзал у Парижі, побудований до Всесвітньої виставки 1900 року; з Ліонського вокзалу відходить дуже багато поїздів, зокрема на порт Марсель.
Ганнібал і леді Мурасакі гостро відчули відсутність Чійо вже по дорозі додому. Тепер вони залишилися тільки вдвох.
Паризька квартира, яку перед війною займав батько леді Мурасакі, виглядала суто японською завдяки делікатній грі тіней і світла на лакованих поверхнях. Напевне, знімаючи черговий чохол із того чи іншого предмета обстановки, леді Мурасакі згадувала батька, проте не виказувала своїх емоцій.
Вони з Ганнібалом розв’язали й розсунули важкі портьєри, впустивши сонце. Ганнібал задивився вниз на площу Вогезів [57] — світлий простір, акцентований теплою червоною цеглою, одна з найпрекрасніших площ Парижа, дарма що парк так і стоїть занедбаний з війни.
57
Place de Vosges — старовинна площа в кварталі Маре, неподалік від площі Бастилії. Колись звалася Королівською, під час Великої Французької революції дістала сучасну назву на честь гірського департаменту Вож на північному сході Франції.
Внизу, на цьому полі, король Генріх II [58] бився в лицарському турнірі під кольорами Діани де Пуатьє [59] і впав, смертельно поранений обломком списа в око, й сам Везалій, [60] хоч і не відходив від його ліжка, не зміг урятувати короля.
Ганнібал заплющив одне око і намагався вирахувати, де саме міг упасти Генріх — певне, отам, де зараз із квітковим вазоном у руках стояв інспектор Попіль і дивився вгору на вікна. Ганнібал
58
Генріх II (1519–1559) — герцог Анрі Орлеанський, король Франції, загинув від поранення, випадково заподіяного йому турнірним супротивником — капітаном королівської шотландської гвардії графом Монтгомері.
59
Діана де Пуатьє (1499–1566) — красуня, розумниця й мисливиця, коханка Генріха II, старша за нього на 18 років, котрій він подарував титул «герцогиня Валенгинуа».
60
4 Андреас Везалій (1514–1564) — італієць родом із Брюсселя, вчений, анатом, професор Падуйського університету.
— Здається, до вас візитер, моя леді, — промовив він через плече.
Леді Мурасакі не спитала його хто. Коли почувся стук, вона витримала хвилину, а вже потім пішла до дверей.
Попіль з’явився з квіткою і пакунком солодощів від Фушона. [61] Смішну ніяковість, коли він, тримаючи в обох руках пакунки, намагався стягнути з себе капелюха, розрядила леді Мурасакі, вона сама зняла з нього капелюх.
— Вітаю вас у Парижі, леді Мурасакі. Флорист поклявся мені, що ця квітка чудово почуватиметься на вашому балконі.
61
«Fauchon» — заснована Августом Фушоном 1886 року найдорожча в Парижі цукерня, сьогодні — світова мережа.
— Балкон? Я так і думала, що ви провадите слідство щодо мене, інспекторе, ось ви вже й знаєте, що в мене є балкон.
— Не тільки це — я вже упевнився в наявності фойє, а тепер маю серйозну підозру, що у вас є також кухня.
— Схоже, ви збираєтесь обшукувати кімнату за кімнатою?
— Так, це мій метод, від кімнати до кімнати.
— Допоки ви не дістанетеся куди? — Вона помітила, як почервоніло його обличчя, і зглянулася: — Поставимо квітку ближче до світла?
Коли вони увійшли до кімнати, Ганнібал саме розпаковував обладунок.
Він стояв біля ящика з самурайською маскою в руках. Він не розвернувся тілом, а обернув до поліцейського тільки голову, як сова. Побачивши в руках леді Мурасакі капелюх Попіля, він прикинув розмір і вагу його голови — 19,5 сантиметрів і шість кіло.
— Ви часто вдягаєте цю маску?
— Я не заслужив її.
— Цікаво.
— А ви часто вдягаєте свої численні нагороди, інспекторе?
— Коли це вимагається правилами церемонії.
— Шоколад від Фушона. Дуже логічно, інспекторе. Знищує запахи табору.
— Але не запах гвоздичної олії, леді Мурасакі, нам треба обговорити питання вашого резидентського статусу.
Попіль із леді Мурасакі розмовляли на балконі, Ганнібал поглядав на них крізь шибку, він уже встиг уточнити визначений ним на око розмір Попілевого капелюха — 20 см. Впродовж бесіди Попіль із леді Мурасакі кілька разів переставляли вазон, вибираючи для квітки найкраще місце під сонцем. Їм чимось треба було зайняти собі руки.
Ганнібал припинив розпаковувати обладунок, але закляк на колінах біля ящика, поклавши руку на шагреневу шкіру руків’я короткого меча. На поліцейського він дивився крізь очні прорізи маски.
Побачив, як розсміялася леді Мурасакі. Певне, інспектор Попіль силується легко жартувати, і вона це робить із жалості, здогадався Ганнібал. Коли вони повернулися до кімнати, леді Мурасакі залишила їх удвох.
— Ганнібале, перед своєю смертю твій дядько ще намагався довідатися, що трапилося з твоєю сестрою в Литві. Я теж можу спробувати. У Балтїї важко зараз — совєти інколи відгукуються на запити, але частіше ні. Та я з них не злізу.
— Дякую.
— Що ти сам пам’ятаєш?
— Ми жили в лісовому будинку. Стався вибух. Пам’ятаю, як мене підібрали солдати і привезли на танку в село. Що було між тим, я не знаю. Намагаюся пригадати.