Сходження Ганнібала
Шрифт:
— Інспекторе, ви ніколи нічого не зрозумієте про мої смаки.
— Правосуддя нічого не значить для вас, вам важливо вбити їх самому.
— А чим ми відрізняємося, інспекторе? Ви завжди дивитеся, як вони помирають. Такий у вас смак. Чи не могли б ми побалакати удвох? — він дістав із кишені заляпаний кров’ю папірець, загорнутий у целофан. — Тут вам лист від Луї Фера.
Попіль подав поліцейським знак, щоб вийшли з кабінету.
— Коли я зрізав одяг із тіла Луї, то знайшов оцю записку, адресовану вам.
Він прочитав уголос першу фразу: «Інспекторе Попіль, чому ви мучите мене питаннями, на які не відповідаєте сам? Я бачив вас у Ліоні». Далі
Ганнібал віддав листа Попілю.
— Можете розгорнути. Папір уже висох і нічим не пахне.
Лист захрустів, коли Попіль його розправляв, темні лусочки обсипалися зі згинів. Закінчивши читати, він так і сидів, тримаючи листа в руці, притиснутій до скроні.
— Хтось із вашої родини встиг вам на прощання помахати з поїзда «чух-чух»? Чи ви в той день регулювали дорожній рух? — спитав Ганнібал.
Попіль опустив руку.
— Ви не хочете робити такого самі, — м’яко продовжив Ганнібал. — Якби я навіть щось знав, навіщо мені розказувати про це вам? Це доречне запитання, інспекторе. А що, як ви забезпечите їх квитками в Аргентину?
Попіль заплющив очі і знову їх розкрив.
— Петен завжди був для мене героєм. Мій батько, мої дядьки, всі вони воювали під його командуванням у Першу світову. Коли він організував новий уряд, він сказав нам: «Підтримуйте порядок, поки ми не викинемо німців геть. Режим Віші врятує Францію». Ми й до того були поліцейськими, це здавалося нам продовженням тієї самої роботи.
— Ви допомагали німцям?
Попіль знизав плечима.
— Я підтримував порядок. Напевне, це їм допомагало. Потім я побачив один з їхніх поїздів. Я дезертирував і розшукав партизанів. Вони не довіряли мені, поки я не вбив гестапівця. Німці тоді розстріляли за нього вісім заручників-селян. У мене було почуття, ніби це я сам їх убив. Що то була за війна? Ми воювали в Нормандії між полями, густо помережаними високими живоплотами, клацали отакими «цвіркунами», щоб розпізнавати своїх.
Він взяв зі свого столу крікет-клікер. [146]
146
Clicker — маленька коробочка з металевим язичком, якщо його чіпляти пальцем, отримуєш неголосний, але далеко чутний специфічний звук; англійці випускали спеціальний cricket clicker («цвіркунець») для десантників, котрих закидали німцям в тил, так клікери потрапили й до французьких партизанів; сьогодні клікери ефективно використовуються в дресурі собак.
— Ми проводили союзників від морських пляжів у глиб країни, — він двічі клікнув. — Це означало: я друг, не стріляйте. Мені не жаль Дортліха. Але допоможіть мені знайти решту їх. Як ви вистежуєте Ґрутаса?
— Через родичів у Литві, через церковні зв’язки моєї матері.
— Я міг би затримати вас за використання фальшивих документів, за неправдиві свідчення. Якщо я вас випущу, ви присягнете розповідати мені про всі ваші знахідки? Ви присягнетеся Богом?
— Богом? Так, я присягнуся Богом. У вас є Біблія? — він побачив у шафі «Думки» [147] і взяв книгу з полиці. — Чи може згодиться Паскаль, Паскалю?
147
«Думки про релігію» — одна з найвідоміших книг Блеза Паскаля (1623–1662), великого французького філософа-містика, математика, фундатора теорії ймовірності.
— Ви присягнетеся життям леді Мурасакі?
Хвилька непевності.
— Так,
Ганнібал узяв зі столу клікер і двічі клікнув.
Попіль простягнув йому сталеві жетони, і Ганнібал їх узяв.
Коли Ганнібал покинув кабінет, туди зайшов помічник Попіля. Попіль подав із вікна знак. Коли Ганнібал вийшов із буднику, за ним непомітно рушили поліцейські агенти в цивільному.
— Він щось знає. У нього обсмалені брови. Перевірте всі пожежі в Іль-де-Франс [148] за останні три дні. — наказав Попіль. — Коли він виведе нас на Ґрутаса, я хочу допитати його про різника, з яким він мав справу дитиною.
148
Центральний департамент, до якого належать Париж і чимало сусідніх міст.
— Якого різника?
— Це підлітковий злочин, Етьєне, злочин пристрасті. Я не хочу висувати йому звинувачення, я хочу, щоб його визнали божевільним. Тільки в закритій психічній клініці його можуть обстежити і з’ясувати, що він таке.
— А ви його чим вважаєте?
— Маленький хлопчик Ганнібал загинув у 1945-му там, серед снігів, намагаючись врятувати свою сестричку. Його душа померла разом із Мішею. Що він таке тепер? Для визначення цього поки що не існує слова. Через відсутність кращого терміна, ми будемо називати його монстром.
54
Будинок леді Мурасакі на площі Вогезів зустрів його темрявою в комірчині консьєржки, голландські двері [149] з матовим склом були зачинені. Ганнібал відімкнув їх власним ключем і побіг угору сходами.
Консьєржка сиділа у своїй комірчині на стільці перед столом, на якому конверт до конверта лежала пошта мешканців її будинку, ніби вона розкладала з листів пасьянс.
Ледь помітний збоку тросик велосипедного замка вгруз у м’яку плоть її шиї, язик звисав з її рота.
149
«Голландські двері» складаються з двох горизонтально поділених частин, верхню можна відчиняти, коли нижня залишається зачиненою.
Ганнібал постукав у двері леді Мурасакі. У квартирі задзвонив телефон. Звук видався йому незвично пронизливим. Коли він встромляв у замок свого ключа, двері від цього поштовху прочинилися. Він кинувся до помешкання, зазираючи всюди, на секунду затримався перед дверима її спальні, штовхнув, але там було порожньо. А телефон дзеленчав, дзеленчав. Він підняв слухавку.
У кухні «Кафе дель Есте» стояла клітка з вівсянками, що чекали своєї черги на занурення в арманьяк і ошпарення в казані з окропом, який вирував на плиті. Ґрутас, вхопивши леді Мурасакі за шию, нахилив її обличчям до киплячої води. У другій руці він тримав телефонну слухавку. Руки в неї були зв’язані за спиною. За них її держав Мюеллер.
Почувши голос Ганнібала, Ґрутас промовив у слухавку:
— Перш ніж почати нашу розмову, скажи, ти хочеш побачити японку живою?
— Так.
— Послухай її голос і здогадайся, чи ще має вона на обличчі свої щічки.
Що то за звуки в телефоні разом із Ґрутасовим голосом? Булькотить окріп? Ганнібал не міг зрозуміти, чи не ввижається йому цей звук, кипіння води він завжди чув у своїх снах.
— Поговори зі своїм юним трахальником.
Леді Мурасакі мовила: