Сходження Ганнібала
Шрифт:
Ганнібал зник із поля зору, і Мілко тепер бачив тільки його руку на планшетці: штрихує, штрихує, злегка щось підтирає.
Раптом Ганнібал поклав перо, вийшов у коридор і ввімкнув світло. Мілко позадкував у музей, потім світло знову вимкнулося. Мілко визирнув з-за одвірка. Ганнібал працював біля накритого простирадлом тіла.
Мілко почув звук пилки. Коли він знову визирнув, Ганнібала видно не було. Знову рисує. Ну й хер з ним. Ввійти туди і застрелити. Сказати, щоб передав вітання Дортліху, коли сам дістанеться до пекла. Довгим коридором він ішов плавними кроками в шкарпетках, безшумний на кам’яній долівці, дивлячись
Спершу — важливіше. Ганнібал приставив руку до трупа і пришив її кількома швидкими стібками крізь шкіру.
— Перепрошую, — вибачився перед ним. — Я додам подяку у ваш лист.
Гарячка, кашель, а тепер холод на обличчі — так поверталася до Мілка свідомість, кімната попливла, та врешті-решт зупинилася. Він почав облизувати собі губи, відпльовуючись. Вода лилася йому на лице.
Ганнібал поставив кухоль із холодною водою на край трупного контейнера і сидів у вигідній для балачки позі. Мілко, підвішений у ланцюговій збруї для трупів, був по шию занурений у формаліновий розчин. Інші насельці контейнера скупчилися навкруг нього, розглядаючи його своїми помутнілими від бальзамуючої рідини очима, а він відштовхував від себе їхні зморшкуваті руки.
Ганнібал перевірив Мілкове портмоне. Зі своєї кишені він дістав жетон і поклав його поряд із Мілковим посвідченням на бортику контейнера.
— Зігмас Мілко. Добрий вечір.
Мілко відкашлявся й просипів:
— Ми обговорили справу. Я привіз тобі гроші. Компенсацію. Ми хочемо, щоб ти взяв гроші. Я їх привіз. Давай я тебе відведу до них.
— Гарний план, звучить чудово. Ти вбив так багато людей, Мілко. Набагато більше, ніж плаває тут. Ти відчуваєш їх навкруг себе в контейнері? Там, біля твоєї ступні, дитина з пожежі. Старша за мою сестру і засмажена тільки частково.
— Я не розумію, чого ти хочеш.
Ганнібал натягнув гумову рукавичку.
— Послухати, що ти розкажеш про поїдання моєї сестри.
— Я не їв.
Ганнібал притопив Мілка з головою у розчин. Зачекавши довгу хвилину, він ухопився за ланцюговий фал і знову витягнув його на поверхню, плеснув в обличчя водою, промиваючи йому очі.
— Не кажи такого більше, — порадив.
— Нам було так тоді погано, так погано, — забалакав Мілко, як тільки відплювався. — Руки обморожені, ноги гниють. Що б ми тоді не наробили, ми це робили заради того, щоб вижити. Ґрутас зробив усе вмент, вона навіть… Але тебе ж ми залишили живим, ми…
— Де Ґрутас?
— Якщо я тобі скажу, ти дозволиш мені відвести тебе до грошей? Там багато, все в доларах. Там є ще більше грошей, ми можемо їх видоїти, з твоїми свідченнями.
— Де Гренц?
— У Канаді.
— Добре. Цього разу правда. Де Ґрутас?
— У нього свій дім біля Міль-ля-Форе. [130]
— Яке в нього зараз ім’я?
— У нього бізнес, фірма зветься «Satrug. Іnс».
— Він продавав мої картини?
— Тільки один раз, щоб купити велику партію морфіну, і все. Ми можемо їх дістати.
130
Milly-le-For^et —
— Ти куштував їжу в ресторані Кольнаса? Вершкове морозиво там непогане.
— Гроші у мене в машині.
— Скажеш останнє слово? Прощальну промову?
Мілко відкрив рота щось сказати, та Ганнібал із брязком опустив важку ляду. Між нею й розчином формаліну залишився не більш як дюймовий шар повітря. Ганнібал залишив кімнату, де Мілко бився об ляду, мов лобстер об кришку каструлі. Ганнібал причинив за собою двері, і одвірки відгукнулися рипінням на гумовий ущільнювач.
Біля його робочого стола, розглядаючи свіжий малюнок, стояв інспектор Попіль.
Ганнібал потягнувся до шнура й увімкнув великий вентилятор, той завівся з шварґотінням. Попіль підняв голову на звук вентилятора. Ганнібал не знав, чи той встиг щось почути. Мілків пістолет лежав між ногами у накритого простирадлом трупа.
— Інспекторе Попіль, — Ганнібал узяв шприц із барвником і зробив ін’єкцію. — Перепрошую, хвилинку, я мушу це вколоти, поки воно знову не затверділо.
— Ви вбили Дортліха у себе в лісі, на батьківщині.
На обличчі Ганнібала не ворухнувся жоден м’яз. Він витер кінчик голки.
— У нього хтось об’їв обличчя.
— Маю підозру, що це ворони. У наших лісах їх чимало. Вони зліталися до миски нашого собаки, варто лиш було йому від неї одвернутися.
— Ворони, які вміють готувати шашлик?
— Ви розповіли про це леді Мурасакі?
— Ні. Канібалізм… таке траплялося на Східному фронті, і не одноразово, коли ви були ще дитиною.
Попіль повернувся спиною до Ганнібала, дивлячись на його відображення у скляних дверцях шафи.
— Але ж ви це самі знаєте, чи не так? Ви там тоді були. А ще ви були в Литві чотири дні тому. Ви в’їхали туди за законною візою, а виїхали іншим способом. Як саме? — Попіль не чекав на відповідь. — Я сам скажу як: ви купили фальшиві документи у Фресне, [131] а це вже кримінальний злочин.
131
У Франції десятки міст і селищ мають назву Фресне.
У кімнаті з контейнером важка ляда ледь піднялась, з-під неї висунулися пальці Мілка. Він притиснув губи до ляди, намагаючись всмоктати півдюйма повітря, формаліновим розчином хлюпнуло йому в обличчя, злегка притопило, він припав обличчям до щілини на краю ляди, жадібно дихаючи.
В анатомічній лабораторії, дивлячись у спину Попілю, Ганнібал сильно надавив на легеню трупа, видушивши з неї хрипіння.
— Перепрошую. Іноді таке трапляється.
Він підкрутив бунзенівську горілку під ретортою, щоб голосніше бульботіло.
— На цьому малюнку обличчя не вашого препарату. Це обличчя Владіса Ґрутаса. Подібні на цей малюнки висять у вашій кімнаті. Ґрутаса ви також убили?
— Зовсім ні.
— Ви його знайшли?
— Якби я його знайшов, даю слово, я звернув би на нього вашу увагу.
— Не клейте переді мною дурня! Чи відомо вам, що він у Каунасі відпиляв пилкою голову рабину? Чи ви чули, що він постріляв циганських дітей у лісі? Ви знаєте, що він уникнув Нюрнберга, бо жінці, що свідчила проти нього, влили до горла кислоти? Я з року в рік натрапляю на його сморід, але щоразу слід зникає. Якщо він взнає, що ви його вистежуєте, він вас уб’є. Це він знищив вашу сім’ю?