Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих
Шрифт:
Шкіра обладунків була надзвичайно міцною. Звичайно, мечі, списи і стріли можуть її пробити, але все ж вона досить-таки непогано захищала, при цьому в бою не сковуючи руху. Удар меча повинен бути вірно спрямований, інакше клинок лише ковзне по доспіху, і тільки. Багато солдатів носили металеві кольчуги, що захищали куди краще, але для Келен така кольчуга була занадто важкою. У бою життя залежить від швидкості і спритності.
Келен не збиралася даремно ризикувати життям. Вона куди цінніша для їх справи як вождь, ніж як простий
Нарешті з'явився сержант з доповіддю.
— Вбивці, — тільки й вимовив він. Одного цього моторошного слова було достатньо. Так вона і думала, і це дуже навіть пояснювало переполох в таборі.
— Скільки жертв? — Запитала Келен.
— Напевно знаю тільки, що один напав на капітана Циммера. Капітан вечеряв біля багаття зі своїми людьми. Смертельного удару йому вдалося уникнути, але він отримав паршиву рану в ногу. І втратив багато крові. Якраз зараз з ним возяться хірурги.
— А вбивця? — Запитала Верна. Питання сержанта, здавалося, здивував.
— Капітан Циммер його прикінчив. — Він скривився від огиди, продовживши доповідь. — Вбивця був у д'харіанській формі. І спокійно пересувався по табору, поки не виявив мету — капітана Циммера — і не напав.
Верна схвильовано сказала:
— Капітанові може допомогти одна з сестер.
Келен кивком відпустила сержанта. Той відсалютував, притиснувши кулак до серця, і відбув, повертаючись до своїх обов'язків.
І тут Келен побачила Зедда. Перед його балахона був мокрим і чорним, безсумнівно, від крові. По обличчю старого чарівника струмували сльози. По тілу Келен побігли мурашки.
Верна ахнула, коли Зедд раптово побачив її і завмер на мить, перш ніж поспішив до них. Верна вчепилася в плече Келен.
Зедд схопив Верну за руку.
— Поспішімо, — тільки й сказав він.
Більше йому нічого і не треба було говорити. Всі і так все зрозуміли.
З сумним криком Верна поспішила за старим чарівником. Келен з Карою побігли слідом. Зедд дуже швидко вів їх серед снуючих солдатів, мчачих галопом коней, маршируючих колон і проводячих перекличку офіцерів.
Перекличка потрібна була через те, що на убивцях була д'харіанська форма і вони могли спокійно підібратися до своєї здобичі. Так що було життєво важливо перерахувати всіх, щоб вичислити чужаків. Важка і складна задача, але необхідна.
Вони проштовхався у натовп біля наметів, де лежали поранені. Хтось вигукував накази, несли поранених. У кожному наметі лежали десять — дванадцять чоловік.
Верна кинулася вперед. Зедд притримав її, взявши за руки.
— Один із нападників порізав Холлі, — здавленим голосом промовив він. — Уоррен знаходився поблизу і спробував захистити дівчинку. Верна, клянуся тобі душею моєю померлої дружини… Я зробив усе, що міг. Хай вибачать мені добрі духи, але я зобов'язаний тобі сказати… Я не в силах йому допомогти.
Келен завмерла, серце підкотилося до горла. Зедд, легенько підштовхуючи її в спину, примусив поквапитися. Келен слідом за Верною пірнули в намет.
У дальньому кінці палатки лежали закриті простирадлами шість мертвих тіл. Там і сям-під простирадлом стирчали закривавлені руки. На одному з мерців не було чобота. Келен стояла, тупо на все дивилася і ніяк не могла збагнути, яким чином солдат втратив чобіт. Це здавалося так по дурному — померти і втратити чобіт. Трагедія і комедія під одним саваном.
Уоррен лежав на матраці. Над ним схилилася сестра Філіпа. З іншого боку сиділа сестра Фібі, тримаючи його за руку. Обидві підняли на Верну залиті сльозами лиця.
— Уоррен, — промовила сестра Філіпа. — Це Верна. Вона тут. І Келен теж.
Обидві сестри швидко відсунулися, звільняючи місце для Верни і Келен. Затискаючи рот, щоб не заридати вголос, вони стрілою вилетіли з намету.
Уоррен був біліший лежачих поруч чистих бинтів. Його широко розплющені очі дивилися вгору… наче він уже нічого не бачив. Світле кучеряве волосся злиплося від поту. Балахон наскрізь просочився кров'ю.
— Уоррен! — Простогнала Верна. — Ох, Уоррен!
— Верна? Келен? — Ледь чутно прошепотів він.
— Так, любов моя. — Верна обсипала поцілунками його долоню.
— Я теж тут, Уоррен. — Келен стиснула безвольну руку молодого чарівника.
— Я повинен був протриматися. До вашого повернення. Щоб сказати вам обом.
— Що сказати, Уоррен? — Крізь сльози вимовила Верна.
— Келен… — Прошепотів він.
— Я тут, Уоррен, — нахилилася вона до нього. — Не намагайся говорити, просто…
— Послухай мене…
Келен притиснула його долоню до своєї щоки.
— Я слухаю, Уоррен.
— Річард правий. Його видіння. Я повинен сказати тобі.
Келен не знаходила слів.
По його попелястому лицю ковзнула посмішка.
— Верна…
— Що, любов моя?
— Я люблю тебе. Завжди любив.
— Уоррен, не вмирай! — Верна ледве могла говорити крізь душили її сльози. — Не вмирай! Будь ласка, не вмирай!
— Поцілуй мене, поки я ще живий, — прошепотів Уоррен. — І не оплакуй мене, а думай про те, як щасливі ми були. Поцілуй мене, кохана.
Нахилившись, Верна припала до його губ в ніжному люблячому поцілунку, гублячи сльози на його обличчі.
Не в силах довше виносити страждання, Келен вилетіла з намету і опинилася в обіймах Зедда. Вона ридала, уткнувшись йому в плече.
— Та що ж ми творимо? — Схлипувала вона. — Заради чого? До чого все це? Ми всіх втрачаємо!
Зедд мовчки слухав, як вона оплакує марність всього цього.
Тяглися хвилини. Келен зусиллям волі змусила себе зібратися, знову стати Матір'ю-сповідницею. Вона не могла допустити, щоб люди бачили її слабкість.