Скіфська чаша

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Не поспішай, на роботі Юхим Сидорович, хіба не знаєш?

— Звідки ж знати, мене приятель до нього прислав, каже, звернись до Юхима Сидоровича, той допоможе.

— Поважна людина, — згодилася бабця. — До нього люди ходять за пользою, певно, бо інакше для чого ходити?

— Звичайно. Без діла для чого? Чув я, Кріт усе може.

— Юхим Сидорович пост має, — ствердила бабуся. — Начальство, виходить. А начальство, воно начальство. От люди й ходять. Племінниця в нього у меблевому магазині, Юхим Сидорович

і килим може, і меблі. Люди, бачите, скільки квартир одержали, кожен меблі потребує, та й килими, он і мої купили, а хто дістав, мілай? Юхим Сидорович, дай боже йому здоров’я. Ну, там, звичайно, якусь десятку кинули, але взяв не собі, така поважна людина собі не дозволить, продавцеві чи завмагові, ті беруть, давай тільки — не вистачить!

— От і мені б меблі… — зітхнув Зозуля.

— Встроїть, тобі Юхим Сидорович усе встроїть, — пообіцяла бабуся, немов сама була причетна до Кротових справ. — Ти не сумнівайся, поважна людина Юхим Сидорович, ти поки до його друга-товариша сходи, може, він сам твою справу обмізкує.

— Навряд… — заперечив Зозуля, хоча бабусине повідомлення про “друга-товариша”, надзвичайно зацікавило його.

— А ти людям вір, людям більше вірити треба. Он Микита в тому домі, — вказала на протилежний п’ятиповерховий будинок, — електриком у підвалі. В останньому під’їзді підвал, то Микита там обертається.

— Електрик, кажете? — Зозуля підвівся.

— У жеку працює, — охоче пояснила бабця, — світло справити чи щось інше. Іностранне в нього є, до туалету чи ванної…

У Зозулі з’явилося бажання якнайшвидше побачити цього електрика, і він, помахавши балакучій бабці рукою, попрямував просто під фруктовими деревами до сусіднього будинку.

На бруднуватих сходах горіла лише одна тьмяна лампочка, і лейтенант подумав, що такий розрекламований електрик міг би дозволити собі й пристойніше освітлення. Спіткнувшись на вибитих сходах, вилаявся про себе й погрюкав у погано пофарбовані двері.

— Заходьте! — почув.

Штовхнув двері, вони подалися напрочуд м’яко, без рипіння, і Зозуля ввійшов до кімнати із саморобним — великим столом посередині. Стіл збили з товстих дощок, і пристосували до нього лещата, електрорубанок, циркулярну пилку і ще якісь прилади. Посередині в хаотичному безладді був навалений різний електромотлох: розетки, штепселі, дроти, патрони. А на протилежному від лейтенанта кінці столу, застеленому газетою, стояла вже наполовину спорожнена пляшка горілки, лежали великі червоні помідори, кільце копченої ковбаси, оселедець і розрізана начетверо цибулина.

Біля столу сиділо двоє. Тримали в руках склянки, видно, щойно цокнулися, і Зозуля завадив їм випити.

Високий, чорний, погано виголений чоловік похмуро зиркнув на непроханого гостя, поставив склянку на край столу й незадоволено кахикнув. Його товариш, лисий і вусатий

здоровань, якому явно перевалило за сорок, але ще кремезний — розвинуті м’язи вгадувалися під бруднуватою сорочкою, — підвівся із склянкою в руці, не виявив ані приязні, ані незадоволення, стояв і дивився насторожено, обмацуючи лейтенанта уважними маленькими очима.

— Мені б Микиту… Електрика Микиту, — удаючи засоромлення, сказав Зозуля. — Вибачайте, що перервав, звичайно, та мені сказали, що він тут.

Лисий чоловік лише тепер поставив склянку і одразу якось пом’якшав.

— То я — Микита. — Для чогось обтер руки об сорочку. — Що потрібно?

— Я, власне, до Юхима Сидоровича, — ще більше засоромився Зозуля, — та мені порадили звернутися до вас, мовляв, знаєте, коли буде Кріт. Чи де знайти його. Я від Петра Панасовича, — збрехав на всяк випадок, щоб хоч якось аргументувати своє вторгнення.

— Від Петра Панасовича? — на мить замислився електрик. — Якого ж це Петра?

— З Чоколівки. Він сказав, що Юхим Сидорович залагодить мені справу, — Зозуля вирішив іти напролом.

— І яка ж справа в тебе?

— Так до Юхима ж Сидоровича…

— До нас, до Юхима, не все одно?

— Мені, звичайно, однаково.

— А якщо однаково, викладай.

— Казав Петро Панасович, що відносно меблів… Одне слово, через якусь родичку.

Зозулі здалося, що електрик одразу якось утратив до нього цікавість.

— Якщо відносно меблів, то справді з Юхимом… — Зовсім уже байдуже повернувся до Зозулі спиною.

Невдовзі озирнувся на Зозулю.

— Ти все ще тут? — здивувався. — Я ж сказав, меблі— це не моє діло, по меблі до Юхима звертайся. Якщо відносно сантехніки, бачок чи змішувач, тут ми з Васею залагодимо, а решта — ні-ні…

— Змішувач! — удав, що зрадів Зозуля. — Імпортний?

— Ну й дурний… — скосив на нього хитре око вусань. — Наш змішувач кращий за імпортний. Кранти надійніші, усьок? Чеський, к приміру, вроді красивий і блищить, а крант через два місяці летить — такі діли…

— Якщо ви кажете, що наші кращі… — нерішуче почав Зозуля.

— Четвертак, — рубонув долонею в повітрі вусань. — Четвертак, і завтра матимеш змішувач. Ще й дякуватимеш!

— Я з радістю.

— А зараз, — втрутився чорнявий, — могорич. П’ятірку маєш?

— Звичайно, — догідливо посміхнувся лейтенант, подумавши, що за цю витрачену на бариг п’ятірку доведеться звітувати полковнику Каштанову. Та в цьому випадку товар був вартий роботи — витягнув з кишені папірець. — От.

— То збігай за півлітрою, — вищирився чорнявий. — Гастроном поруч.

— Чекай… — Вусань обійшов стіл, забрав у Зозулі гроші. Дістав із шафи пляшку “Екстри”. — Поки збігає, апетит зникне. А тут у мене товариш лишив, — явно збрехав, — то ми йому повернемо.