Скіфська чаша
Шрифт:
— Може, ввечері візьмеш свою Розу й десь повечеряємо? Я запрошу товариша.
Віта енергійно похитала головою.
— Не вийде, Розалія зайнята.
— Одружена?
— Гірше. Там такі хлопці! І Розці подобаються.
— Аж двоє?
— Двоє, — зітхнула. — Як бики.
“Одного вже нема, — подумав Хаблак. — А якщо Ситника вбили з ревнощів? І вся ця історія не має ніякого відношення до скіфської чаші?”
— І хто ж вони? — запитав, жуючи шашлик, байдуже, наче залицяльники Ютковської й справді не цікавили його.
—
— Новелісти — бідні, — заперечив Хаблак. — І легковажні.
— Але ж їх усі знають.
— З визнання дублянку не зшиєш, воно не гріє. А що таке слава без грошей?
Віта притиснулася, буцім випадково, коліном до Хаблакової ноги. І відразу відсахнулась.
— Ти розумний і все знаєш.
— Кожного дня рахувати доводиться, — ствердив капітан. — Така вже звичка.
— Гарна звичка.
— А хто ж другий у Рози? — капітан повернув розмову в потрібне русло.
— Роботяга… Звичайний шофер, пусте.
— Досвідчений шофер знаєш скільки має! Якщо на автобусі чи дальні рейси…
— І Роза так каже.
— Все розуміє.
— Роза — практична! — зітхнула. Віта так, наче сама нічого не розуміла в житті й усі обводили її навколо пальця.
— До шофера схиляється?
— Не знаю.
— От що, — перегнувся через стіл Хаблак, удавши, що ця думка тільки-но майнула в нього, — запроси свою Розу з шофером, десь повечеряємо. Ти до котрої сьогодні?
— До сьомої.
— Ну й добре, я подзвоню після шостої. Телефон у перукарні є?
Віта записала на паперовій серветці.
— А ти настирливий, — мовила схвально.
— Я на тебе оком відразу накинув, — зізнався Хаблак. — Коли тільки зазирнув до вас. Дивлюсь, така симпатична й кирпата.
— Кирпата, — скрушно зітхнула Віта, і капітан збагнув, що це — одна з найбільших її життєвих прикростей.
— Кирпата — це чудово! — вигукнув із захватом.
Дівчина підвелася з жалем.
— Час іти, і так уже забарилися.
— У вас стільки майстрів…
— Старі й сердиті.
— Переб’ються.
— Сьогодні переб’ються, — погодилась Віта. — Та все ж лаятимуться за запізнення.
Провівши дівчину, Хаблак поїхав до управління. Каштанова не було, подався до прокуратури, не було й Зозулі. Хаблак подумав, що лейтенант мав би вже впоратися, — подзвонив до видавництва й попросив Данька навідатися через півгодини до карного розшуку. Він розрахував правильно, Зозуля з’явився хвилин через п’ятнадцять: розчервонілий і чомусь схожий на яскраво розмальовану дитячу куклу. Поклав перед Хаблаком маленьке фото, витягнуте з особистої справи, доповів:
— Розалія Володимирівна Ютковська. Перукарка. Сусідка по дачі впізнала її. Ось акт впізнання.
З фотографії дивилася справді вродлива дівчина, хоч знімок був і неякісний.
Хаблак попросив лейтенанта принести ще кілька фотографій жінок, розклав їх на столі, скоро з’явився Данько, капітан підвів його до столу, попросив подивитися уважно: може, з котроюсь довелося зустрічатись…
Данько вдивлявся довго, і капітан уже встиг вирішити, що його передбачення хибні, коли художник нерішуче підняв фото Ютковської.
— По-моєму, я бачив її у видавництві, — сказав.
— Маєте зірке око, — схвалив Хаблак.
— Мушу, як-не-як, а художник.
— І ця жінка заходила до Крота?
— Багато від мене хочете.
— Справді, багато, — кивнув капітан. — Пригадайте.
— Може, й до Крота. Було це влітку. Прийшла в жовтій сукні з чорними квітами чи листям, це я точно пам’ятаю — жовта сукня, бачив її в коридорі під час перерви, отже, хтось чекав її. А от куди пішла…
— Не до Ситника?
— Ні, наші двері мало не поруч, а вона подалася далі,
— Там коридор розходиться. Ліворуч — до кабінету заступника директора, просто — до завгоспа. Вона повернула чи пішла до Крота?
— Не пам’ятаю.
— Ну, добре… — Хаблак був явно розчарований. — Як там у видавництві?
— Гарного мало: ця злощасна чаша, тепер убивство!
Хаблак змішав фотографії, подав Зозулі.
— Поїдете, лейтенанте, разом з Даньком. Дівчина видна, вродлива дівчина, таку у видавництві мусили запам’ятати. Покажіть її фото, може, хтось і згадає.
— І завгоспові?
— Ні-ні… — насварився Хаблак пальцем. — Ти що, здурів?
Зозуля з Даньком поїхали, а Хаблак подзвонив Дробасі. Розповів про зроблене й свій план провести вечір у компанії перукарок. Слідчий подумав трохи й схвалив:
— Давайте, Хаблак, мій внутрішній голос підказує, що ця Ютковська — цікава штучка. Бачите, приходила до видавництва, і щось у цьому є.
— Лейтенант Зозуля поїхав туди й спробує встановити, саме до кого приходила.
— От-от, — зрадів Дробаха, — це дуже важливо. Але ж ви казали — не до Ситника. Отже, має в “Кристалі” ще знайомих, можливо, вони звели їх із Ситником. А як версія з завгоспом?
— Розробляємо.
— Ну, добре. Я вас тільки дуже прошу: в ресторані багато не пийте й не кажіть дружині, що були з дівчатами. Воно, правда, за обов’язком, та жінки іноді це не дуже-то й розуміють.
— Якщо не сказати: зовсім…
— І правильно роблять.
Хаблак хотів зауважити, що Іван Якович не зовсім послідовний, але той щось гмикнув у трубку й поклав її.
Віта стояла біля входу до ресторану “Метро” й поруч неї Розалія. Хаблак помітив каштанову перукарку ще здалеку й подумав, що чутки про її вроду не перебільшені. Принаймні фотографія була блідою копією. Висока, ще й у туфлях на високих підборах, обличчя довге, очі широко поставлені, великі, чорні.