Слiдство веде прокуратор (на украинском языке)
Шрифт:
– Стривай! З ким лихо?
– З Iудою...
– Уже? А що саме сталося?
– Узяв та й повiсився...
– На гiлляцi в Гефсиманському лiсi, - благодушно додав гiгант.
Марфа кинула на нього сторожкий погляд.
– А ти звiдки знасш?
– Читаю в твосму люблячому серцi.
– А що ти в ньому ще вичитав?
– Що бiля самогубця знайшли лопату.
– Нi, ти скажи: звiдки знасш?
– Я знаю Iуду, - з ледь тамованою посмiшкою пояснив Герман.
– Це був дуже завбачливий
– Нi, цей вмер як слiд...
– Шкода, от i нема у Кайафи свiдка!..
– Люди кажуть, буцiм Iуда розкаявся, що продав Iсуса за тридцять срiбнякiв...
– У чому вiн розкаявся? У тому, що продав, чи в тому, що мало взяв? уже й зовсiм тупо запитав велет з Рейну.
Аж тепер Марфа засмiялася.
– А ти справдi веселий, Германе, - пом'якшала вона i одразу додала: Нiби пiзно уже додому вертатися. Нiч на дворi...
– I браму зачинено!
– довершив Герман.
– Тiльки не подумай, що я тобi якась така...
– А навiщо думати? Зараз дiзнасмося!
– i Веселий Герман згрiб в обiйми та не "якусь таку", а красуню Марфу, яку за уу вiком уже нiхто не купував в жони. Двадцять рокiв - не дванадцять...
Нiч укрила ух оксамитною завiсою.
8. "РОЗIПНИ ЙОГО, РОЗIПНИ!"
Усе мiсто наче сказилося.
Перед прокуратурою щодня збирався чималий натовп, серед якого енергiйно снували левiти з трибарвними пов'язками, i несамовито, в сотнi горлянок волав:
– Смерть Назарею, смерть!
– Святотатця - на Голгофу!
– Грiшнику - по грiхах його!
– Пiлате, де суд твiй?
– Розiпни його, розiпни!
Таку неугавну послiдовнiсть можна було пояснити лише невщухаючою намовою серед прочан, яких на свято пасхи збиралося в ррусалим тисячi й тисячi. Що вони знали про Iсуса Назарея? Нiчого. Переважна бiльшiсть навiть не чула про такого. Але вони слухали оповiдки левiтiв, як Назарей напередоднi релiгiйного свята бешкетував у храмi i паплюжив Дiм божий. Вони жахалися i злостивилися. А потiм сунули до прокуратури з ревом:
– Смерть Назарею, смерть!
– Пiлате, святотатця - на Голгофу!
– Розiпни його, розiпни!
Довелося бiля римських резиденцiй подвоути варту. Мiський гарнiзон перебував у станi бойовоу тривоги.
Понтiй Пiлат усiляко затягував справу Назарея, чекаючи повернення Луцiя Галла з вiйськовою пiдмогою. Та чи дочекасться? Сумнiв дедалi дужче огортав прокуратора. Вiн уявляв собi повiльнi щелепи ненажери Вiтеллiя. Проконсул кожну справу вирiшус так, наче перемелюс кiстку в рiденьку кашицю.
Однак останнього дня пасхи Понтiй Пiлат конче мусив сказати зi сходiв Преторiу свос "так" або "нi". Власне, i вибору у нього не було: знавiснiлий натовп сприйме тiльки каральне "так", що прирiкас
А як поставиться до нього Клавдiя? Адже Пiлат ще нiколи не рушив свого твердого, мов криця, слова. Вiн страшився, що у Клавдiу народиться презирлива нехiть до нього...
Несподiвано добру пораду дав спритний проноза Веселий Герман. Вiн сказав:
– На свята до ррусалима прибув тетрарх Галiлеу, васальний цар Iрод Антипа.
– Знаю, - стримано озвався Пiлат.
– Саме перед вашим прибуттям до Iудеу цар скарав на смерть мiсцевого "пророка" Iоанна за прiзвиськом Хреститель.
– То й що?
– Цей вiщун Iоанн - двоюрiдний брат нашого Назарея. За вiком - старший.
– Цiкаво, - мовив Пiлат.
– За що його страчено?
– За нице втручання в родинне життя царя.
– Неймовiрно!
– здивувався Пiлат. Ця крауна позбавлених логiки безумств весь час вражала його все новими дивовижами, якi вiн, живучи в Римi, не мiг би уявити навiть у фантасмагоричному мареннi.
– Оповiдай!
– Справа ця почалася з того, що молодший брат царя Фiлiпп пiдшукав собi у жони дивну красуню Iродiаду. Однак сталося так, що Iрод та Iродiада покохали одне одного. Брати розв'язали цей iнтимний трикутник полюбовно Фiлiпп вiддав холодну до нього Iродiаду старшому братовi, а той повiнчав уу царським вiнцем.
– До чого ж тут Iоанн?
– Ось тут вiн i з'явився. Ледве справа мирно уладналася, як з пустелi, де вiн "вбивав плоть", приперся Iоанн. У геть зотлiлiй одежинi, смердючий вiд багаторiчного бруду - iстинно святий подвижник. Чи йому в пустелi сонце голову напекло i мозок висушило, чи вiн сараною та ящiрками отруувся, а тiльки цей засмердiлий вiдлюдник нiчого кращого не придумав, як звинуватити царя в розпустi i порушеннi "законiв божих". Та ще цей всохлий заброда з пустелi каламутив воду, вимагаючи, щоб Iрод вiддав свою царицю назад нелюбому Фiлiпповi.
– Неймовiрно!
– знову пробурмотiв Пiлат.
Ця iсторiя нiяк не вкладалася в його свiдомiсть, бо перечила усьому трибу життя в Римi, де жiнка у побутi мала рiвний з чоловiком правовий статус. Як чоловiк мiг покинути свою дружину, так i жiнка мала право покохати iншого i пов'язати власну долю з обранцем серця. Жiнка в Римi для чоловiка - друг, найближча людська iстота, на яку муж спирасться в своуй життсвiй борнi. Часто траплялося, що вони й гинули удвох. Але й кiлькаразовi шлюби не були дивиною.