Слiдство веде прокуратор (на украинском языке)
Шрифт:
– Усе це риторика, - сухо зазначив Пiлат.
– Чи масш щось сказати конкретно?
– Можу й конкретно...
– Кажи смiливо!
– Ось лише один приклад з багатьох. Запроваджено правило: жоден вiруючий не допускасться до храму, якщо не дасть грошовий податок "на викуп душi". Однак левiти беруть монети лише старого карбу, тобто такi, на яких не карбовано облич цезарiв. Тих старих монет уже майже нема в обiгу. Роздобути ух дуже важко. Але вони с в достатнiй кiлькостi у храмових мiняйл, якi зовсiм не випадково сидять в галереу при входi до храму. Вартiсть староу, давно знецiненоу монети -
Прокуратор Понтiй Пiлат спохмурнiв.
– Чи усвiдомлюсш ти, що зробив полiтичне звинувачення ?
– Я не зовсiм добре знаю римськi закони.
– Ми суворо карасмо за образу особи цезаря. А ти повiдомив важливе: до храму не допускаються люди, якi несуть монети з карбом божественних принцепсiв. Так?
– Я це сказав...
– А чому левiти це роблять? Чи знасш?
– Чому? Бо у них. гендлярський бог - золотий тiлець. Iншого вони не знають i знати не хочуть.
– Я запитав не про це. Сформулюю iнакше, щоб ти зрозумiв: як левiти пояснюють вiдмову брати монети з зображенням римських принцепсiв?
– Та просто: Кайафа каже, що цi сустнi зображення - образа для царя небесного. А насправдi, окрiм наживи...
– Досить, це вже лiрика!
– зупинив його Понтiй Пiлат.
– Скажи менi лiпше таке: що ти зробив би з храмом?
– Я сказав про це в очi самим левiтам. Я сказав ум: "Як прийшов потоп i знiс усiх, так i ваш храм облуди буде знесено. Бо де буде падло, там зберуться й орли. Нерозумнi i слiпi ви, бо святите золото! Горе вам! Бо за злочинами вашими прийдуть чорнi днi. I обложать храм окопами, i обступлять навкруги, i стиснуть звiдусюди. I знищать його з лиця землi, i не залишать каменя на каменi! Бо цей храм уже не божий дiм молитов, а вертеп з кублом гадючим!"
– Ти справдi це сказав?
– не стримав свого подиву прокуратор.
– Я сказав це...
– Першосвятенник Кайафа знас про це?
– Вiн теж слухав мене.
– Коли це було?
– Три днi тому.
– А потiм ти з ватагою спiльникiв пiшов грабувати храмових мiняйл?
– Я нi в чому не винен. Хiба на мене хтось скаржився?
– Масш рацiю: нема нi скарг, нi позову. Адже, щоб звинуватити тебе, ум треба викрити самих себе. Але зараз я зроблю одне припущення. Якщо воно вiрне, можеш не вiдповiдати нiчого. Ви забрали у мiняйл монети старого карбу?
Запала промовиста мовчанка.
Велична Клавдiя Прокула з веселою повагою позирала на свого проникливого чоловiка.
Понтiй Пiлат бачив, як до Веселого Германа пiдiйшов легiонер i про щось доповiв.
Веселий Герман пiдняв руку, просячи дозволу потурбувати прокуратора.
– Пiдiйди!
– дозволив йому Понтiй Пiлат i, коли той наблизився, запитав: - Щось трапилося?
– Прийшов колишнiй першосвятенник Аннан, тесть Кайафи. Просить, щоб ви його прийняли.
–
– Про що ти?
– запитав прокуратор.
– Аннан вимагатиме мосу смертi.
– Заспокойся, - твердо сказав Понтiй Пiлат.
– Без серйозноу провини я ще нiкого не скарав. А за тобою я нiякоу вини не бачу. Розходження у поглядах на призначення храму е суто релiгiйним i моуй юрисдикцiу не пiдлягас. Право ж святенникiв на смертний вирок i покарання скасованi.
6. АННАН, ТЕСТЬ КАЙАФИ
Коли Веселий Герман повiв затриманого через бiчнi дверi, Клавдiя Прокула мовила:
– Я хочу лишитися.
– Але ж Аннан - не в'язень, - завагався Понтiй Пiлат.
– Шкода, що вiн досi не в'язень...
Прокуратор засмiявся.
– Зрозумiй, моя люба, я б охоче, але...
– Але, мiй Понтiю, вiдiслати мене зараз було б ще бiльш жорстоко, нiж примушувати мене мовчати. Хiба я тобi заважала? А тепер... Та це все одно, що вiдiбрати у мене книгу на найцiкавiшому мiсцi.
– Пiдкажи, як вмотивувати твою присутнiсть, i ти залишишся.
– Ах, мiй Понтiю, це так просто!
– Навiть просто?
– усмiхнувся Пiлат.
– Авжеж!
– запалена надiсю, наполягала Клавдiя Прокула.
– Хiба ти кликав до себе того Аннана? Хiба тут мiститься твоя канцелярiя, де ти мусиш дотримуватись службових приписiв?
– Нi i нi!
– сказав Пiлат.
– Що з цього?
– Аннан прийшов без зову. Прийшов до твого приватного житла. Прийшов як прохач. Ти тут повний господар. Ти можеш його навiть взагалi тут не прийняти i призначити зустрiч в канцелярiу у час зручний для тебе. Отже...
– Отже, менi лишасться дати згоду.
– О, мiй Понтiю, у подяку тобi я знову обiцяю стiйко мовчати.
– Ця присяга тiльки свiдчить, що ти у мене велика розумниця.
Тим часом прислужники внесли до портика масивний, гiдний сану несподiваного вiзитера стiлець з твердою й прямою спинкою: iудеу чомусь люблять сидiти в незручнiй, задерев'янiлiй позi. Та хай! Хоч би й на цвяхи сiдали. Химернi мiсцевi звичау та уподобання адмiнiстрацiю Риму не обходили.
Як i в'язень Iсус Назарей, минулорiчний першосвятенник Аннан, тесть теперiшнього - Кайафи, виглядав у портику чужорiдним тiлом, хоч являв собою зовсiм iнший соцiальний тип. В'язень був тут темною плямою, святенник - занадто пiстрявою. В'язень стукотiв по мармуру дерев'яними пiдошвами, святенник вiддзвонював дрiбними срiбними бубенцями, нашитими по всьому його фантастично барвистому вбранню. На груди звисав триколiрний омофор - ознака, що вiн походить з роду блаженного Левiя. До пояса був припнутий розшитий бiсером мiшечок з паличками-жезлами для жеребкування.
Аннан вiддзвонював своуми бубенцями, мов цiла отара, аж поки не доп'явся до крiсла. У ньому вiн укляк непорушне, i бубенцi вгамувалися. Прокуратор та його дружина мовчки тупили очi на це розцяцьковане опудало з ледь прихованою зневагою.
Святенник теж позирав на латинян з тамованою вiдразою.
Цей римлянин з непристойно коротким волоссям, з голим обличчям, з його нiби стесаним носом, що незугарне продовжував лiнiю лоба, з його вузьким, наче щiлина, ротом i важкою, мов каменюка, щелепою виглядав потворно.