Слiдство веде прокуратор (на украинском языке)
Шрифт:
– А при чому тут я?
– вперше обурилася чарiвна повiя.
– Хiба я вигадую податки?
– До чого тут податки?
– Аякже! Ще не прохолонуть слiди римських митарiв, як уже сунуть по десятину бiрючi Кайафи. Бiдаковi хоч живцем у труну лягай! От Лазар i влiз до труни...
Веселий Герман зареготав:
– Ну й утяв! I що ж, бiрючi повiрили?
– Та повiрили... Але вони описали геть усе майно на покриття десятини i витрат на похорон. Ледве Лазаря живцем у землю не закопали. Довелося бiдолаху
– Хiба я питав тебе про закони та накази цезаря?
– А про що ж?
– Про смерть та воскресiння твого братика!
– Я й розповiла...
– Не все, голубонько, не все. Хто ж у вас був чудодiсм?
– А навiщо вам?
– Тут питаю я! Чи за тюремним тапчаном скучила? Вiдповiдай: хто вигадав усю цю комедiю?
– Ну, вiн...
– Хто це - вiн?
– Ну, Iсус...
– Iсусiв, гадаю, у тебе було чимало. Який же з них?
– Ну, Iсус Назарей...
– Негаразд, Марiс, негаразд.
– Справдi вiн...
– Я кажу про те, що з тебе доводиться тягти кожне слово лещатами, мов цвяхи з труни твого братика. Кажи одразу: чудо в храмi теж вигадка твого Iсуса?
– Яке ще чудо?
– Що сталося вчора: у храмових мiняйл чудодiйно зникли торбини з грiшми. I дехто з чудотворцiв цьому дуже активно посприяв.
– Я там не була!
– Менi це вiдомо. Але в храмi разом з Iсусом вештався покiйничок Лазар. Невже цей сумнiвний труп i несумнiвний спритняк теж подався в чудодiу?
– Чого ви зрештою хочете вiд мене?! /
– Вiдповiдi на запитання: де вiн зараз?
– Хто? Мiй брат Лазар?
– Твiй коханець Назарей! Покiйники - удаванi вони чи нi - нас не цiкавлять.
– Мабуть, десь ховасться...
– А де ховасться, ти не знасш, так?
– Якби знала, то побiгла б до нього з криком: "Тiкай якнайшвидше i якнайдалi!"
– Чого б це раптом?
– Бо нiхто не знас, що його розшукують римляни. I я теж не знала... А на тюхтiув з храмовоу варти тут не зважають...
– Тобто ти хочеш сказати, що вiн ховасться десь поблизу?
– Я цього не казала!
– Але такий висновок випливас з твоух слiв.
– Ти злий i пiдступний!
– Облишмо балачки про мене. Скажи-но лiпше...
Стрiмкий, динамiчний допит тривав. Луцiй Галл з насолодою гурмана смакував, як спритно, на виважених логiчних ритмах веде розмову Веселий Герман. Добра школа!
Марiя Магдалина й незчулася, як виказала брата Лазаря. Вона навiть не зауважила, що засвiдчила його участь в нападi на мiняйл. Адже Веселий Герман ловив навмання...
Тепер
Цiсу митi його осяяла iдея: якщо розумно скористатися цiсю надто обдарованою Венерою повiсю, Iсуса Назарея можна буде схопити в найкоротший строк. Можливо, ще сьогоднi увечерi. Iдея так захопила Луцiя Галла, що вiн забув настанову прокуратора: тягти ниточку з клубочка легенько, нiжно, не смикаючи. I з тiсу митi, коли вiн нитку смикнув, подiу ринули стрiмголов, ламаючи намiри, задуми й сподiвання.
– А!
– пiдняв Луцiй Галл великий палець, жест надто вiдомий на побойвиськах гладiаторiв.
Веселий Герман урвав мову, випускаючи Марiю з тенет оманливих слiв.
Мову забрав слiдчий.
– Марiс, - запитав вiн поблажливо, - просвiти мене старого, чим тебе принадив Iсус? Я бачив його - маленький, непримiтний чоловiчок, сварливий, нiколи й не посмiхнеться. То чим вiн тебе узяв, таку гарну?
– Розумом, - впевнено вiдповiла вона.
– А не грiшми?
– лукаво примружився Луцiй.
– Грiшми беруть iншi, кому розуму не треба...
– I багато ти заробила?
– Стане на масток.
– От мене й дивус, чому ти мовчиш про того скнару, що зазiхас на твоу заробленi грошенята?
– Ви про Iуду?
– Авжеж, про нього.
Луцiй Галл трiумфував: ця жiнка вдруге впiймалася на гачок, закинутий навмання!
Веселий Герман схвально усмiхнувся.
Вони обидва вмiли цiнувати вправнiсть в розмовах пiд час допитiв.
– Не лiзе до тебе в залицяльники?
– Це з його пикою?
– А що, не гарна?
– Вузька, наче сокира ката! Подвiйноу довжини нiс, до якого притуленi крихiтнi, мов у тхора, оченята, i вуха сторчаком - ото й буде Iуда. Усе обличчя - з одного носа сокирою...
– Звiдки вiн родом?
– Iз Карiота, тiльки не знаю, з якого саме - в Iудеу чи в Моавi. Одак скажiть i ви менi: чому ви все розпитусте й розпитусте? Може, хтось у чомусь i завинив... Але яка моя провина?
– Нiякоу, - знизав плечима Луцiй Галл.
– Чого ж ви мене тримасте?
– Хiба? Я вважав, просто ведемо присмну розмову з чарiвною жiнкою.
– То я вiльна?
– Авжеж!
– Ну, тодi я пiшла, - ще не зовсiм вiрячи, Марiя Магдалина пiдвелася.
– До наступноу зустрiчi!
– Хай уу лiпше не буде...
– Германе, дай наказ чатовим, щоб випустили на волю.
– Слухаюсь, патроне!
Луцiй Галл дивився услiд, милуючись уу викличною, хтиво-хвилястою ходою.
"А!
– мовив сам до себе.
– Така пiднiме з труни покiйника без усякого втручання чудодiя!"
Вiн був вельми задоволений собою.
4. ОДИН ТОВАР ПРОДАНО ДВIЧI
– Пiшла, озираючись на всi боки, - доповiв пiвнiчний гiгант. Здасться, хтось уу уже виглядав.
– Запам'ятав спостерiгача?