Слiдство веде прокуратор (на украинском языке)
Шрифт:
Ось тут i виявилися вперше таланти Веселого Германа, хоч це й було пов'язано з трагiчною подiсю. Захворiв улюбленець вiйська Германiк. Лiкарям неважко було встановити: отрута. Молодому полководцевi лишалося жити лiченi днi., I тодi п'ятнадцятирiчний раб винюхав, хто вчинив злочин.. Iз мiзерних заздрощiв славного Германiка пiдло отруули тодiшнiй проконсул Сiрiу Гней Кальпурнiй Шзон та його дружина Планцiна. У нагороду Германiк дав хлоцевi вiльну i ощасливив своум вкороченим iм'ям.
За наказом принцепса Тiберiя отруйника Пiзона заморили голодом. Планцiну спiткало милосерднiше покарання - уй дозволили покiнчити самогубством.
Додатком "Веселий" Германа нагородили його "клiснти": вiн з кожним умiв балакати без злоби, жваво, мало не з приязню, хоч нiколи не переступав службових преписiв.
За вiком вiн ще був дуже молодий - лише дватри роки тому розмiняв третiй десяток. Слiдчий Луцiй Галл служив у прокуратурi давно, пошукувач Веселий Герман - з недавнього часу. Але вони аж на подив пасували один до одного.
– Ось i я!
– мовив Веселий Герман, входячи з широкою усмiшкою до покою прокуратора.
– Довгенько довелося чекати вашого виклику, Луцiю. Чи не марно?
– казав нiби до слiдчого, а сам позирав хитрим синiм оком на прокуратора.
– Справу вирiшено позитивно, - повiдомив Луцiй Галл.
– Ось за цими прикметами знайди людину. Iм'я - Iсус Назарей.
Веселий Герман уважно прочитав опис.
– Ну й дiла!
– вiн за звичкою, яка водиться у варварiв, полiз п'ятiрнею чухати свою руду потилицю.
– За цими прикметами, Луцiю, можна схопити половину населення ррусалиму. Друга половина - жiнки...
– А зуби?
– нагадав Луцiй Галл.
– Люди - не конi, щоб ум у роти зазирати.
– Масш сумнiв, що упорасшся?
– подав нарештi голос i Понтiй Пiлат.
Веселий Герман вмить розвернувся до нього.
– Та що ви, патроне! Якi можуть бути сумнiви? Раз с наказ, буде й дiло! Накази для того й iснують, щоб люди по них творили чудеса.
Понтiй Пiлат не втримався вiд посмiшки.
– Однак доведеться добряче понишпорити, - заклопотано додав Веселий Герман.
– Сьогоднi звечора я пiду по шинках - там люди про всяке гомонять.
– У нього руки, як у жiнки, - сказав Пiлат.
3. СВIДЧЕННЯ МАРIт З МАГДАЛИ
Нiчний вилов Веселого Германа виявився для Луцiя Галла вкрай несподiваним. Чого не чекав, того не чекав, - нiкуди правди дiти! Проте слiдчий давно переконався, що його молодий спритний пошукувач, хоч i йде подекуди незвiданими у дотеперiшнiй практицi шляхами, незмiнно й неухильно пiдпорядковус своу дiу чiтко окресленiй метi. Та коли цього ранку Луцiй Галл побачив юне, бездоганне, гнучке, тендiтне, буйновласе створiння з очима великими, наче свiтильники, вiн дещо отетерiв. Всенький вид юнки, яку привiв Веселий Герман, свiдчив про скромнiсть, цнотливiсть, неторкану чистоту i наувну незвiданiсть у любощах, що так зворушують, але водночас й магiчно ваблять чоловiкiв.
"У неу мусить бути чарiвний голосочок", - сентиментально помислив вiн i не помилився.
Але те, що вона промовляла своум напрочуд мелодiйним голосочком iстинноу сирени, вразило слiдчого не менш, анiж уу рiдкiсна, казкова, приголомшлива краса. Форма i змiст цiсу вишуканоу амфори насолод здавалися несумiсними. А може, навпаки? Хiба когось спокусить потвора?
– Хто ти?
– було перше, що вiн запитав.
– Мене звуть Марiя, - скромно вiдповiла i пiд його пильним, суворим поглядом густо, сором'язливо зашарiлася.
– А ще
– Заспокойся, дiвчинко, - статечно мовив Луцiй Галл з iнтонацiями батькiвськоу поблажливостi.
– Що ти опинилася тут, мабуть, якесь прикре непорозумiння.
Веселий Герман зареготав.
Слiдчий незадоволено спохмурнiв.
– Чи не скажеш сама, як ти тут опинилася?
– м'яко запитав вiн.
– Ха! Ваш рудий приятель умовив пiти з ним, - звабливим голосом сирени вiдповiла вона.
– Я гадала, вiн хоче завоювати мос серцева вiн полонив мене усю! Та чи вiдшкодус менi збитки за марно втрачену нiч? Адже я сподiвалася роздiлити з ним лiжко, а не ламати собi кiстки на тюремному тапчанi...
Луцiй Галл спочатку було й не второпав, про що йдеться. А коли збагнув, то побуряковiв, наче зварений живцем рак. Чари розтанули! Вiн уже не бачив чарiвного створiння, а лише мiшок з кiстками, який неухильно руйнуватиме час. Шкода, що вона ще не замислюсться над цим. Мине зовсiм небагато рокiв, i хто з пиякiв, з котрими вона переспала, згадас про неу? А Веселий Герман аж квiтнув, насолоджуючись природним комiзмом цiсу сцени, гiдноу пера безжального дотепника Менандра.
– Дозвольте менi поспитати уу, - нарештi запропонував вiн.
– Це прискорить справу.
Луцiй Галл тiльки мовчки хитнув головою на згоду.
– Спочатку - деякi бiографiчнi вiдомостi, - почав неприступний для згубних жiночих чар Веселий Герман.
– Життспис нашоу Марiу дуже простенький. Чотирнадцяти рокiв уу ще дiвчам вiддали за старого Паппуса, сенатора з оточення тетрарха Iрода Антипи. А вже за рiк вона втекла до вiдомого розпусника Елiу Ламiя.
– Того самого?
– запитав слiдчий.
– Так, обранець уу серця - той Елiй Ламiй, якого принцепс Тiберiй покарав висланням за розпусту, нечувану навiть у розбещеному Римi. Та от бiда: розпусник Ламiй спасував перед уу невситимiстю i сам вiд неу утiк. Про наступного уу коханця можна сказати тiльки у множинi - це була манiпула, що стояла гарнiзоном пiд Магдалою. Коли легiонерiв перевели на постiй в iнше мiсце, вона перейшла на обслугу цивiльного населення. Оскiльки встановити уу коханця було неможливо, уу почали вважати подружкою всiх чоловiкiв Магдали. Звiдси походить друге уу iм'я - Магдалина.
Луцiй Галл з неприхованим жалем поглянув на Марiю Магдалину - рiдкiсну квiтку природи, що сама себе занапастила на гнойовиську, - i похмуро запитав:
– Усе це дуже повчально, та чи мас стосунок до нашоу справи?
– Мас!
– запевнив його Веселий Герман.
– Чи знасте ви, за ким вона подалася з Магдали i волочиться по всiх усюдах?
– Кажи!
– Iсус Назарей.
– А!
– сказав Луцiй Галл.
– Починай допит.
Веселий Герман повернувся до Марiу, дружньо всмiхаючись:
– Ти давно в ррусалимi?
– Мабуть, уже з тиждень...
– А точнiше?
– Не рахувала...
– Де перебувала до того?
– У Вiфанiу, у брата.
– Хто твiй брат?
– Бiдак, як усi.
– Я питаю, як його звати.
– Лазар.
– Лазар? Чи не про твого брата, бува, по всiх шинках гомонять, нiби вiн вмер i воскрес?
Жiнка завагалася:
– А що йому за це буде?
– За те, що воскрес? Нiчого. Мабуть, житиме, як i жив. Але мене цiкавить, як це покiйник примудрився живiсiньким пiднятися з труни?