Слово після страти
Шрифт:
Блок ділився на дві штуби (відділення), у кожній по тисячі чоловік. Штуба — зал для спання і кілька кімнаток, у яких жили привілейовані в’язні — капо, штубові, писарі. А блоковий староста мав окрему, розкішно вмебльовану кімнату.
Неважко уявити, як тісно було в блоках. Випари немитих тіл і гнійних ран робили повітря нестерпно смердючим. Ніхто не дотримувався жодних правил елементарної гігієни, та їх і не можна було дотримуватися, хоч би й хотіли. Тим часом на стінах серед інших гасел олійними фарбами було написано: «Чистота — запорука здоров’я».
Крім усього, страшенно дошкуляли блохи. Вони цілими сонмищами стрибали по підлозі, по нарах і люто кусали нас. Ніякі дезинфекції і дезинсекції не допомагали. Табірне начальство
Сон тісно спресованих людей був важкий і лихоманний. Напівтемрява, неймовірна духота, приглушені стогони, жахливий сморід, марення хворих, їхні крики,— все це створювало враження, що ти потрапив у братерську могилу, в якій разом з мертвими конають сотні ще живих, але вже приречених людей.
У мене розболілися покалічені пальці й побите під час нумерації тіло. Страшенно боліла спина від удару гумовою палицею. Я довго не міг заснути. Перед очима стояли жахливі картини всього побаченого й пережитого за цей день. Приїзд, табір, крематорій, колони напівмерців, візок з голими трупами, дезинфекція, лазня, татуїровка, есесівці, блок 2-А, блоковий Пауль, Вацек, вогні вздовж дротяної огорожі, море смугастих гефтлінгів, трупи в туалетній кімнаті, сморід від горілого людського м’яса, і чорні сніжинки, що літають у повітрі над табором, і, нарешті, цей смердючий зал, ця душогубка в чотири яруси, в якій живцем гнили люди серед мільярдів паразитів... Збожеволіти можна! А скільки разів мене сьогодні били?! І за що? Скільки ж я витримаю в цьому пеклі? Моє існування в цьому світі страждань і насильства здавалося мені зовсім безглуздим. Можливо, вже завтра мене повезуть у крематорій... і мої худі по-синілі руки будуть теліпатися і корчитись в останніх конвульсіях... Все побачене й пережите в перші години перебування в таборі настільки приголомшило мене, що я не втримався і заплакав. У думках згадував рідну Сквиру, батька, матір і прощався з життям. Так, плачучи, й заснув...
Прокинувся, коли пролунала команда «підйом!». Од-разу відчув, що моїм ногам, які лежали на тілі напарника, стало холодно. Коли помічник штубового дав команду «змінити позу!», мій напарник не відреагував на неї і не перевернувся. Я підліз до нього, помацав рукою висохле тіло. Воно було мертве. Не знаючи, що мені робити, звернувся до сусідів — двох в’язнів, які так само сардинами спали на нашому матраці.
— Він помер. Може, покликати штубового?
— Якщо захотілося скуштувати палиці, то клич,— сказав один із них.— Хай лежить до ранку.
6
Наступного дня ще тільки забринів світанок, а нас уже вигнали на аппель. Після закінчення аппеля двічі просурмила сирена, і по всьому таборі забігали, заметушилися лойфери й капо, які щодуху горланили: «Арбайтскомандо формірен! Арбайтскомандо формірен!»
Сирену, встановлену на щоглі посеред табірного майдану, було чути по всій території табору. Її гудки правили за умовний сигнал для проведення тих чи інших заходів. Так, наприклад, один довгий гудок означав загальне шикування (звичайно на ранковий та вечірній аппелі або у випадку, коли в якомусь блоці чи робочій команді не дорахувалися одного чи кількох в’язнів); два коротких сповіщали про формування робочих команд і відправку їх на роботу. Здебільшого така команда подавалася після ранкового аппеля. Короткі часті гудки означали оголошення блокшпери. Після кожного сигналу сирени команду повторювали ще й голосом. Десятки спеціальних посильних бігали по табору й на все горло вигукували ту чи іншу команду. Її підхоплювали блокові й капо. Блокові,
Наш блок був карантинний, «виховавчий», в’язнів із нього на роботу не ганяли. Тільки в окремих випадках звідси брали поповнення в деякі команди, взамін тих, хто вже остаточно охляв. Через те на ранковому аппелі Пауль тримав карантинників у строю доти, доки всі робочі команди не виходили за ворота табору.
Так було й цього разу. Та ось прибіг мордатий капо Адольф із нарукавною пов’язкою, на якій було написано «штрафна № 1». Ще здалека він закричав: «Пауль! Десять гефтлінгів, швидко!»
Плюгавий Вацек подав команду штрафникам вийти із строю. Мене і ще дев’ятьох в’язнів із нашого блоку Адольф погнав на центральний аппельплац, де саме формувалися арбайтскоманди і де вже стояла штрафна команда № 1. По дорозі Адольф почастував кожного з нас гумовою палицею за те, що не могли бігти так швидко, як йому хотілося.
Аппельплац уже заповнили колони в’язнів.
Арбайтскоманди, за порядком номерів на вихід кроком руш! — скомандував рапортфюрер, і одразу все заворушилося. Оркестр заграв бравурний марш. До прохідної одна за одною рушили арбайтскоманди. За брамою їх приймав конвой і вів на роботу.
Освенцімський оркестр — одна з найнезбагненніших примх гітлерівських бузувірів, витівка самого обер-ката Гіммлера. Оркестр складався із сотні музикантів-віртуозів, вивезених в Освенцім із столичних театрів окупованої гітлерівцями Європи. Він грав щодня, коли арбайтскоманди вирушали на роботу і поверталися з роботи, а також під час екзекуцій і страт. Музиканти цього оркестру створили на замовлення самого Гіммлера унікальну мелодію — «Танго смерті», яка дуже сподобалася шефу гестапо. «Танго смерті» виконувалося тільки під час страт та масових екзекуцій. На Нюрнберзькому процесі ноти цього сатанинського танго, під звуки якого було страчено тисячі людей, правили за речовий доказ. Щоб перешкодити поширенню мелодії як танцювальної музики, ноти за ухвалою Трибуналу знищили. Тим часом уже в повоєнні роки авторові цих нотаток не раз доводилося чути бездарні підробки сумнозвісної мелодії, їх видавали за справжнє «Танго смерті». Насправді ж вони нічого спільного не мали з мелодією, яку мені довелося чути свого часу в Освенцімі. Спритні ділки в гонитві за бізнесом не зупинилися перед наругою над світлою пам’яттю мільйонів жертв фашизму. (Музиканти освенцімського оркестру всі до одного були розстріляні есесівцями в останні дні існування табору — в січні 1945 року).
Треба сказати, що на прохання комендантів інших концтаборів Гесс передав їм ноти «Танго смерті»; і там його також виконували під час масових страт і екзекуцій, зокрема в Янівському і Хелмському концтаборах. В інших таборах смерті були свої «гімни» й улюблені мелодії. Так, наприклад, у Маутхаузені під час страт виконувалася мелодія німецької пісеньки «Кохана, ми зустрілися знову». Я й досі не можу збагнути, як в есесівців уживалися садистська жорстокість і суто німецька сентиментальність, любов до чистоти, квітів, музики, жалісливих пісеньок...
Нас ведуть дорогою, якою вчора везли в табір. Я впізнавав ті місця, зриті канавами, де напередодні працювали тисячі в’язнів. Обабіч дороги через кожні 200—300 метрів лежали складені на купи лопати, кайла, відра, стояли тачки. Робочі команди займали свої місця, розбирали інструмент і починали роботу. Нашу команду повели трохи далі, на дільницю, де проходила нова дорога, що з’єднувала Освенцім-І з Біркенау.
Освенцім було побудовано на болотистій місцевості. У літній день тут стояла несамовита спека, а вночі й ранками тягло прохолодою, болотяною вогкістю. Сонце ще не встигло піднятися, і в повітрі носилися цілі хмари мошви. Птахів ми тут не бачили, вони уникали цих гиблих місць.