Слово після страти
Шрифт:
Раз по раз лунають постріли: добивають тих, хто впав, у кого не вистачило сил пройти ці кількасот метрів до брами табору. Інших і стріляти не треба. Їх загризають здоровенні, спеціально натреновані вовкодави. Трупи залишаються на шосе. Їх підберуть в’язні останньої арбайтскоманди і принесуть у табір.
Здавалося, що над цією нескінченною колоною живих мерців шугають якісь апокаліптичні страховиська і тчуть свій невидимий саван смерті. Та, незважаючи на це, більшість живих мерців бреде далі. Їх веде ненависть і жадоба помсти, непереборне бажання дожити до того часу, коли народи
Відчиняється брама пекла. В неї втягується нескінченна сіра стрічка.
— Айн, цвай, драй...— голосно рахує в’язнів угодований обер-капо з коротким, як постріл, ім’ям Фріц. На голови й плечі тих, хто не досить чітко карбує крок, або й просто для порядку раз у раз опускається його дубова палиця. Фріц — бандит і вбивця, яких світ не бачив. Важко полічити, скільком в’язням він укоротив віку, скількох замучив! Він знічев’я міг проломити череп першому-ліпшому в’язню тільки для того, щоб подивитися, «є в нього мозок чи немає». Фріц у великій пошані в есесівців. Вони називали його диспетчером гіммелькоманди, тобто небесної команди. Йому запопадливо допомагають капо з інших команд, а серед них і наш Адольф. Тут і там лунають розпачливі зойки, моторошні передсмертні крики. Вони тонуть у звуках бравурного маршу, який грає освенцімський оркестр. Звуки музики химерно вплітаються в клацання тисяч колодок.
До брами підходить остання команда. Ці йдуть не стрункими рядами, а квадратиками. В кожному квадраті п’ять гефтлінгів— чотири живі несуть за руки й ноги п’ятого мертвого. Такі квадрати зручніше рахувати.
Мене обсіли розпачливі думки. Загавившись, спотикаюся і порушую стрункість ряду, в якому йду. Вмить на голову опускається палиця. Перед очима попливли жовті кола. З жахом відчуваю, що зараз упаду, упаду, щоб уже ніколи не встати. Теплий липкий струмочок стікає по моєму обличчю. Товариші із шеренги підхопили мене і потягли. «Покиньте,— прошу їх,— я хочу вмерти».
— Що, гайка послабшала? Не будь черв’яком, терші! — суворо сказав один із тих, що підтримували мене.
В Освенцімі, як і в кожному фашистському таборі смерті, Існував закон, який коротко можна сформулювати словами: «Бійся подумки». Його неухильно дотримувалися всі в’язні. Зараз я порушив цей закон, показавши при всіх свою легкодухість. Мало того, я порушив дисципліну і тим самим поставив під удар не тільки себе, а й усю шеренгу. Часто-густо порушників дисципліни карали самі в’язні, щоб відвести удар катів від. себе.
— Тримайся, малий, тримайся. Ну, чого розкис? Смерті злякався? — лагідно повчає в’язень, що дав мені в обід хліба.— Либонь, співав у школі «Орлятко», то будь же бійцем, а не ганчіркою.
В його голосі бриніла батьківська ніжність, душевність. Ці слова вирвали мене із стану відчаю й апатії, надали сил. Я з вдячністю звів на нього погляд і побачив літню людину з глибоко запалими карими очима, з суворим, наче з каменю висіченим обличчям, на якому застиг вираз рішучості й нескореності. В’язень усміхнувся, і враз його обличчя
— Поки живий— тримайся! Опустиш руки, впадеш у відчай — загинеш,—сказав він рівним, трохи захриплим голосом. Карі очі полтавця світилися розумом. Видно, це була людина незвичайної душевної сили і великої мужності. Він чимось нагадував Максима Киреєва, можливо, отією спокійною впевненістю, почуттям людської гідності за будь-яких обставин.— Візьми себе в руки і старайся йти в ногу, бо он наближається Адольф,— попередив він мене.
Як багато важить слово підтримки, сказане в скрутну хвилину! Цей в’язень подав мені приклад стійкості й мужності. Я остаточно опанував себе, мій крок став твердіший, хода впевненішою. Недремне око капо Адольфа на мить зупинилося на мені, але, не помітивши нічого підозрілого, ковзнуло далі.
З крематорію, як і раніше, валив густий чорний дим, зловісними протуберанцями вихоплювалися з труби рвані язики полум’я, кидаючи багряні полиски на дротяну загорожу, сторожові вишки і дахи блоків. Біля центральної брами табору оркестр грав бадьорі марші...
7
Перед підйомом мою ліву ногу звела судорога. Спросоння я закричав, сам злякався цього крику і більше вже не міг заснути. Невдовзі просурмила сирена — підйом. Звуки освенцімської сирени на все життя вкарбувалися в мою пам’ять. Вони й досі будять мене вдосвіта.
Перед туалетною кімнатою неймовірна тіснява, крики, лайки всіма мовами світу. Кілька чоловік, уже зовсім охлялих, упали. Затоптуючи їх, сотні в’язнів намагаються прорватися до кранів з водою, щоб принаймні сполоснути обличчя, бо при виході з блока стоять штубові з важкими палицями: коли вони побачать, що обличчя в тебе сухе — начувайся.
Так починався новий каторжний день.
Аппель пройшов як звичайно, і хоч він уже закінчився, Пауль усе ще тримав нас у строю, чекаючи, чи не прибіжить Адольф за поповненням.
Я стояв ні живий ні мертвий. Усе тіло здавалося суцільною раною, яка кровоточила і нестерпно боліла. Від голоду паморочилася голова. З жахом чекав тієї хвилини, коли прийде Адольф і забере мене в штрафну команду. Тоді сьогоднішній день буде останнім у моєму житті. А тут ще й ноги понабрякали так, що дерев’яні колодки стали тісними й боляче врізалися в розпухлі ступні.
Я боявся, що не дійду до місця роботи. Хворобливо запрацював мозок, шукаючи порятунку. А в глибині душі жевріла надія: може, якось обійдеться і мене сьогодні не візьмуть... Та де там. До нашого блока вже біг опецькуватий Адольф і ще здалеку закричав:
— Пауль, дванадцять гефтлінгів!
Плюгавий Вацек почав відбирати потрібну кількість в’язнів. У число приречених потрапив і я. Адольф погнав нас, наче худобу, на центральний аппельплац, де вже стояли вишиковані арбайтскоманди. Побачивши, що я насилу переставляю ноги, він заходився підбадьорювати мене гумовою палицею. При цьому ще й давав своєрідний інструктаж:
— Тільки не здумай упасти — шкуру спущу! До брами не маєш права падати, а вийде команда за браму — будь ласка, падай скільки завгодно.