Слово після страти
Шрифт:
Треба сказати, що у фашистській Німеччині жіночі табори були окремо від чоловічих. Винятком був Освенцім, а точніше, Біркенау, де жіночий табір від чоловічого відділяла тільки дротяна огорожа, по якій проходив струм високої напруги, та сумнозвісна платформа смерті — останній пункт зупинки ешелонів, що прибували в Освенцім з усієї Європи. Ліворуч від платформи смерті був крематорій № II, а праворуч — № III; за ним, на відстані кількасот метрів,— № IV і № V. Між крематоріями день і ніч горіли так звані «смоляні ями»; в них спалювали живих і мертвих в’язнів, яких не встигали «переробляти» крематорії.
Філіал Освенціму Біркенау — цілий величезний комбінат, до якого входили табірні сектори В-І і В-ІІ, «Канада»,
а) карантин (20 блоків),
в) сімейний табір (40 блоків),
с) мадьярський табір (40 блоків),
d) чоловічий табір, або, як його ще називали, інтернаціональний (40 блоків),
е) циганський табір (40 блоків)
f) ревір (17 блоків). Улітку 1943 року чоловіків почасти знищили, а почасти вивезли в інші табори, і чоловічий сектор заселили жінками.
Усі блоки являли собою довжелезні одноповерхові дерев’яні чи цегляні будівлі, зовні дуже схожі на стайні. Усього в Біркенау таких блоків було 305, не рахуючи недобудованого сектора В-ІІІ, тотенблоків, службових та господарських будівель. У середньому в Біркенау утримувалося двісті тисяч в’язнів. На місце замордованих, померлих од виснаження і задушених у газових камерах та спалених у крематоріях прибували нові контингенти. Циркуляція не припинялася ні на один день.
Мабуть, уже ніхто й ніколи не дізнається, скільки жінок пройшло через Освенцім. Відомо тільки, що за чотири з половиною роки функціонування Біркенау їх знищили близько мільйона. Про пекельні муки, про нелюдські страждання жінок у таборі знищення Аусшвітці у нас ще не написано жодної книги, не створено жодного кінофільму. Тим часом становище жінок у цьому страхітливому комбінаті смерті було набагато гіршим, ніж становище чоловіків, коли врахувати, що більшість жінок привозили в Освенцім разом з дітьми. Не важко уявити, як краялося серце матері, коли в неї силоміць забирали діток, часто на її очах обливали бензином або кидали в страхітливі «смоляні ями» і живцем спалювали, а її після цього ще й посилали на каторжні роботи, де з неї висотували всю мускульну силу, щоб і саму потім спалити в крематорії. Дантівські картини пекла бліднуть перед картинами новітнього пекла — Освенціму. Важко навіть повірити, що цивілізовані люди, які називали себе «вищою расою», могли чинити такі криваві бузувірства.
Вже коли вийшла у світ ця книга, я одержав від читачів тисячі схвильованих листів. Серед них були й листи від колишніх освенцімських в’язнів, які чудом залишилися живі. Я сам випив до дна чашу освенцімських мук, і мене вже нічим не можна ні здивувати, ні вразити. І все одно я не міг спокійно читати листа колишнього в’язня Освенціму, колгоспниці з села Лебедин, Шполянського району, Черкаської області Рудас Ольги Іванівни.
Народилася Ольга Іванівна в тому ж селі Лебедин 7 липня 1926 року в родині селянина-середняка Криська Івана Михайловича. Ольга була сьомою дитиною в родині. Її батько був одним із організаторів колгоспу в рідному селі. Працював бригадиром рільничої бригади, а перед самою війною — заступником голови колгоспу. Ольга ходила до місцевої школи, вчилася на «відмінно», мріяла про Київський університет, але встигла закінчити тільки вісім класів. Далі надамо слово самій Ользі. Безхитрісна, проста розповідь її — це вражаюче документальне свідчення про криваві злочини фашизму.
«31 липня 1941
Весною 1942 року почалися так звані «набори» робочої сили в Німеччину. 17 травня 1942 року схопили мою старшу сестру Настю, а 30 травня забрали й мене. А мені ж було тоді неповних шістнадцять літ... Півроку працювала в одного австрійського бауера. Я не могла змиритися з становищем рабині і в листах до шкільних подруг, які теж були в Австрії, виливала свою душу, свою ненависть до фашистів. Один з таких листів перехопило гестапо. 27 листопада 1942 року мене посадили в тюрму м. Новий Відень. Та, як то кажуть, наскочила коса на камінь. Я не скорилась. Почалися митарства по німецьких тюрмах. Відень, Брно, Шонберг, Бреслау...
Побої, знущання... Моя затятість і нескореність привели мене в табір смерті Освенцім. Це було 20 лютого 1943 року.
Із станції Освенцім нашу колону гнали сім кілометрів. Ще здалеку ми побачили високий димар, з якого валував густий чорний дим, побачили яскраво освітлену дротяну огорожу і сторожові вишки. Перша думка була, що це якийсь військовий завод, який так пильно охороняють, а нас везуть сюди працювати. Ми й гадки не мали, яке це страшне місце.
Після реєстрації на лівій руці в мене викололи номер 36096. А коли обстригли коси, я зрозуміла, що тут мені й кінець.
Нас роздягли догола і загнали в душову. З душових воронок текла крижана вода. Ми не хотіли купатися в ній. Німкені при допомозі палиць загнали нас під цей душ. Після «купання» видали смугасті плаття і дерев’яні гольцшуги на ноги. Відтепер ми стали в’язнями фраулагеря Біркенау, сектора Б, блок 14.
Усередині блок ділився цегляними перегородками на чотири штуби. У штубах у два ряди стояли двоярусні нари. Відстань між нарами першого і другого ярусів була 70-80 см, так що сидіти на нарах можна було тільки пригнувши голову. Нари ділилися на осередки — своєрідні конури 1,5 на 1,5 метра. Оскільки в Біркенау безперервно прибували транспорта з в’язнями, блоки завжди були переповнені. В них заганяли по тисячу й більше в’язнів. Через це в одній конурі спало шість-сім жінок. Троє-четверо головами в один бік і троє в другий, тобто спали «валетом». А що одягу й білизни місяцями не міняли і скупатися не було де, то неважко уявити, який сморід і задуха стояли в штубі ночами... А бувало й так: прокидаєшся вночі від холоду. Біля тебе лежить задубілий труп...
Два тижні нас витримували в карантині — хто виживе. А виживав мало хто, бо дизентерія й освенцімські харчі — раз у день бруквяна юшка і маленький шматочок чорного, спеченого наполовину з тирсою хліба — косили мало не всіх підряд... Тих, що помирали, одразу ж заміняли іншими. І так без кінця. Про плинність в’язнів можна було судити з того, як швидко зростали порядкові номери. У травні місяці я зустріла своїх односельчанок Канаву Цезарину Йосипівну і Скомердяк Катерину Григорівну. У них були вже номери 65763, 65764. Катя померла восени 1943 року, а Цезарина випадково вижила й повернулася в рідне село.
Після відбуття карантину тих, хто вижив, перевели в блок № 19, де утримувалися переважно наші радянські жінки — росіянки, українки, білоруски. Блокельтестером, тобто блоковим старостою, в нас була польська єврейка Едіт, штубовими — польські фольксдойче, які знали німецьку мову. Староста Едіт і її прихвостні жили розкошуючи. У них було все, чого тільки душа забажає. Я сама бачила, як, роздягнувшись догола, Едіт ніжилась на тапчані проти сонечка, а холуї розтирали її тіло кремами і робили масаж. І це тоді, коли в блоці від побоїв, голоду й антисанітарії щодня помирали десятки в’язнів.