Слово після страти
Шрифт:
Лагерельтестером весь час була фольксдойче Стеця з польок. І зараз, як живу, бачу її перед очима: сухорлява, чорноволоса, висока на зріст, ходила в чорному атласному халаті. Ох і злюща ж була! Майже не розлучалася з батогом, сплетеним із волових жил, і часто так знічев’я періщила ним усіх підряд. Недарма її прозвали Тигрою.
Обер-капо табору була німкеня Леопольдіне, також із в’язнів. Мала чоловічу сутулу статуру і кінське обличчя. Ця не випускала з рук гумової палиці і постійно курила люльку. За кровожерність ми прозвали її Дядьком Левом.
Пам’ятаю ще оберштурмфюрера Шварца. Це був розгодований кабанюра з червоною м’ясистою пикою і товстою шиєю, яка зрослася з підборіддям. Він нас називав російськими свиньми, а ми його — Чорним Кабаном. Знала і коменданта
Німці хизувалися своєю любов’ю до чистоти, а нас примушували жити в жахливих умовах. Досить сказати, що на початку 1943 року в усьому секторі В-І було тільки два крани з водою. Води не вистачало не те щоб умитись, а навіть напитися. Біля цих кранів завжди товпились тисячі в’язнів. За кухоль води давали пайку хліба. А та вода текла з залізної іржавої труби. Якщо її поставити на годину в посудині, то вона ставала червоно-рудою, на її поверхні утворювалися якісь олійні плями. Напившись такої води, багато хто хворів або й помирав.
Нас заїдали блохи і воші. У липні 1943 року, коли почала поширюватися епідемія тифу, по блоках провели ентлаузунг, «одвошивлення», як казали в’язні. Із штуб повикидали матраци й ковдри. Їх разом з нашим одягом забрали в дезинфекцію. Нас голих погнали в лазню, а потім загнали в інший, уже оброблений хімікатами блок, і тримали там голих півтори доби. У приміщенні після дезинфекції дуже смерділо хлорним вапном і ще якимсь хімікатом. Ми лежали на голих нарах і задихалися. До горла підступала нудота, з очей текли сльози, паморочилась голова. Багато жінок учаділи й померли. Уранці під час аппеля переписали їхні номери і відправили в блок № 25, який був трупарнею; його ще називали «доходилівкою», бо туди заганяли остаточно виснажених, але ще живих в’язнів і тримали там без їжі й води по кілька діб, після чого відправляли в крематорій. Нас перевели в сектор А, блок 13.
Кожна старалася потрапити на роботу в якусь команду, бо тим, хто працював, двічі на тиждень видавали цулягу — двадцять грамів маргарину і пайку хліба... Не важко уявити, які з нас були робітники: голодні, виснажені, ми скоріше нагадували скелетів, аніж живих людей. Працювали більше очима, весь час пантруючи, як би уникнути побоїв.
Пригадую, як одного разу нас пригнали на земляні роботи. Треба було копати землю, накидати в носилки і відносити вбік. Начальник конвою розставив постенкетте — цеп охорони, після чого він і конвоїри почали свій фріштіг — сніданок. При цьому вони раз у раз прикладалися до фляг із шнапсом. Після сніданку їм захотілося повеселитися. Начальник конвою побачив, що ми працюємо дуже повільно. Спершу він підганяв нас криками «льос! льос!», потім узяв лопату, сам накидав повні носилки землі і наказав нам віднести. А ми так охляли, що не мали сили підняти ті носилки. Тоді він гукнув есесівця з собакою і звелів йому підганяти нас. Лютий вовкодав кидався на в’язнів, як навіжений. Есесівець насилу стримував його. Ми підняли носилки, зробили кілька кроків і попадали. Есесівець пустив на нас собаку. Пес рвав наш одяг, кусав за ноги. Начальник конвою і його підручні реготали, бо вони, бач, «розважалися». А ми, зціпивши зуби, терпіли, не зронивши жодної сльози.
У неділю в’язні «відпочивали», та бодай не знати такого відпочинку, бо есесівське начальство влаштовувало в цей день генеральний аппель. В’язнів шикували на бруківці перед блоком колоною по п’ять уряд з інтервалами між сотнями. Під час генерального аппеля нас рахували вже вищі есесівські чини, іноді навіть сам комендант Геслер. Він стеком показував на в’язня, який уже мало чим відрізнявся від мерця і якого вже час було спалювати в крематорії. Блокова Едіт записувала номер. Ми стояли ні живі ні мертві, старалися підтримувати одна одну, нащипували собі лиця, щоб хоч трохи почервоніти й не бути схожими на мерців.
Відібраних на цьому аппелі в’язнів відправляли у блок № 25, куди складали і трупи померлих. Потім живих і мертвих вантажили на машини й відвозили в крематорій.
Найстрашнішими в жіночому таборі були блоки № 25
Пригадую, як ранньої весни 1943 року, коли команди поверталися з роботи, есесівці натягли перед центральною брамою вірьовку на висоті 50 сантиметрів від землі. Нас, голодних, смертельно втомлених, перемерзлих і виснажених, з опухлими ногами, примусили стрибати через ту вірьовку. Хто не міг перестрибнути, того одразу ж відправляли в блок № 25. Я й досі не можу зрозуміти, яка сила перенесла мене тоді через ту вірьовку. Так відбувалася селекція — відбір хворих і остаточно виснажених, з яких уже нічого не можна вичавити. То нащо ж їм даремно давати баланду і пайку ерзац-хліба! На їхнє місце прийдуть здорові. Тим більше, що табір і так був переповнений, щодня прибували нові ешелони з людьми, а дівати їх було нікуди. Особливо багато було з Білорусії, де карателі спалювали партизанські села, а людей цілими ешелонами привозили в Аусшвітц. Це були переважно жінки з дітьми. Дітям також виколювали освенцімські номери.
Влітку 1943 року крематорії працювали на повну потужність. До платформи смерті день і ніч приходили ешелони, особливо багато привозили євреїв. Ми не раз бачили, як гнали людей від ешелону до крематорію. Хоча в цей час оголошувалася блокшпера і в’язнів заганяли в блоки, ми, однак, бачили, як сортували тих, що прибули. Старих, хворих і дітей заганяли в газові камери і потім спалювали. Молодих, працездатних єврейок направляли в табір. Тут вони проходили реєстрацію, їм виколювали номери і шестикутну зірку перед номером. Влітку 1943 року в Біркенау навезли багато польських, чеських, мадьярських, голландських і грецьких євреїв. Останні мені запам’яталися фразою, яку вони часто повторювали: «Екстра пріма Салоніка, Салоніка екстра гут». За це їх називали в таборі салоніками.
Осінь 1943 року була дощова, холодна. У Біркенау лютував тиф, і люди мерли, як мухи, а особливо ті нещасні салоніки — не витримували, бідолахи, голоду й холоду (згодом їх усіх попалили — живих і мертвих). А взагалі найвитривалішими були наші радянські люди. Переживши рік у цьому страшному таборі, ми були вже не ті очманілі від жаху в’язні, в яких од голоду, холоду і знущань каламутився розум. У 1944 році у нашому фраулагері уже існувала підпільна організація. Хто нею керував і в якому блоці був центр —я точно не знаю. Здогадувалася, що центр, мабуть, очолювала вчителька з Дніпропетровська. На жаль, я не запам’ятала ні її імені, ні прізвища, ні, тим більше, номера. Вона була для всіх, як мати. Підбадьорювала словом, вселяла віру в перемогу. А без віри в Освенцімі неможливо було вижити. Підпільний центр підтримував зв’язок з чоловічим табором через чоловіків-електриків. Іноді вдавалося знайти і непомітно пронести в табір німецьку газету. Потай читали її і по назвах наших міст, які згадувалися у зведеннях ставки Гітлера, знали, де проходила лінія фронту. А крім того, можна було порозумітися з югославками, чешками і польками, яких нещодавно привезли в табір..,
Жінки в блоці жили міцно спаяними гуртками, допомагали одна одній. Наприклад, у нашому гуртку були Олександра й Олена з Ростова, Ніна Мазурова з Курської області, Ліда з Гомельської області, Вертипорох Катя і Гасанова Марфа з Полтавщини, партизанка Крістіна з Югославії, полька Зося із Самбора, а також одна чешка вчителька. Останню спіткала страшна смерть. Під час ранкового аппеля в травні 1943 року вона чомусь сховалася в блоці. Мабуть, збожеволіла, сердешна. Есесівці з собаками знайшли її в матраці, витягли надвір і перед строєм в’язнів блока № 13 убили палицями.