Слуга з Добромиля
Шрифт:
— Де я? — знову спитав капітан.
— У шпиталі, - відповів Олексій Іванович.
— Як я тут опинився? Ага, знаю, мені треба Слуги з Добромиля!
— Навіщо?
Присутні заворушились, а жебрак Антось зірвався з місця:
— Я — Слуга з Добромиля, воєводо!
— Не бреши, — спокійно відказав капітан і знову почав рости. — Ти точно не він. Завше плутався мені під ногами…
— Тоді шукай, — втрутився Олексій Іванович. — Але дай моїм людям поїсти.
Капітан ковтнув ложку каші й скривився:
— Ще
Тут з-за столу встала кухарка Ганна й поставила перед ним бочівку солі.
— На, — сказала вона, — може, згадаєш, чому мої діти лишились сиротами!
— Звідки мені знати? — здвигнув плечима капітан і всипав до миски цілу жменю солі.
— Спокійно, Ганнусю! — мовив Олексій Іванович. — дай чоловіку поїсти. Він давно не їв солі.
Але Ганна не могла того витримати й вибігла, гримнувши дверима.
Капітан всипав до каші другу жменю солі, з’їв кілька ложок.
— Тепер можна й пошукати!
Він підвівся і став обходити стіл. Один з пацієнтів обхопив голову руками й став нею стукати об власні коліна.
— Шановний! — раптом обізвався Адам Вікентійович. — Я не бачу тут жодного Слуги з Добромиля. Олексію Івановичу, що це за новий метод лікування?
— Певно мені теж треба з’їсти солі, - сказав Олексій Іванович й знову посолив страву.
— Я вже накуштувався тієї солі, коли витягав убитих з шахти в Старій Солі, як прийшли німці!
Капітан подивився на нього, прижмурившись:
— Ні, ти теж не Слуга з Добромиля! Де ж він? Хто мені скаже?
— Пізнавай сам! — визвірився Олексій Іванович. — І скоро, бо пацієнтам
треба дотримуватись режиму, а інші мають роботу!
— Почекай ще трохи, боярине! Ну, де ж він?
– І що ти скажеш? — спокійно відізвався Слуга з Добромиля, котрий нічим не різнився від пацієнтів цього закладу, хіба що незворушністю.
— Я так думаю, що нам треба було стрітися. Добре тебе берегли! Тільки не знаю, нащо?
— У кожному разі не для тебе.І, гадаю, також не для битви, бо ми усього лиш слуги, а вони не б’ються між собою. Як ти вважаєш, воєводо, ні, царю московський?
Зачарований усмішкою Слуги, яка нікого не залишала байдужим, і не дратувала зараз навіть воєводу, той відповів:
— Не знаю, чого хоче твій пан, Купець з Добромиля, але і я не бажаю битися з тобою. Бо згинемо обоє.
— Я думаю, що мій пан не бажає, аби ми билися. Кому вигідна смерть простого слуги?
— То чого він мене сюди прислав?
— Певно, щоб ти з’їв солі.Знає, що від нестачі солі чоловік дуріє і кров його кипить.
— Як усе в тебе просто! І не шкода тобі Купця з Перемишля?
— Так он він сидить! — і Слуга показав на Олексія Івановича.
— Правда? — здивувався воєвода. — Хто б міг подумати! А він се хоч пам’ятає?
— Пан доктор гнівається, що ми заважаємо роботі.Тут все-таки шпиталь, а не корчма. Пора йти звідси,
— Пора, то й пора.
Слуга з Добромиля вийшов з-за столу й вклонився:
— Бувайте здорові, люди добрі!
— Йди здоровий! — відказали йому люди з Лаврова, Бусовиськ, Спаса, Тершова, Мурованого, Тернави, Старої Солі, Княжого, Хирова…
— Дякую, пане докторе, за терпіння і поміч! — вклонився Слуга Олексію Івановичу. — Тільки не списуйте на папері того, що я вам повів.
— Я не письменник.
— Пане Слуго, се ж мій день? — тремтячим голосом спитав антось.
— Таки твій, Антосю. Видиш, нічого злого не сталося? Ти нам обом поміг.
І вони вийшли, двоє слуг, один темний, другий світлий, а куди ніхто не знає.Може, в гори, може, в долину, бо зараз за брамою Добромильського монастиря розійшлися. Що їм історія, що їм пам’ять? Добро не має історії.Зло не має історії.Є лише історія Землі, на якій випадково оселились люди.
Добромиль, 1649 рік
Увечері Антось виліз із пивниці й розпалив огнище у дворі Слуги з Добромиля. Чекав, коли прийде господар і принесе вина. Той прийшов і приніс ще й кошик з харчами. Ніч була зимна, але вогонь зігрівав їх, стріляючи іскрами в темносинє небо, всіяне зірками.
— Завтра сюди прийдуть майстри і відбудують мою хату. Я чув, що є доми, що стоять триста-чотириста літ, і нічого їм не стається.
— Треба вам, пане Слуго, купити собі антипка.
— Та я купив учора, в дітисьок, але він від мене втік, бо я сіллю торгував і знову торгувати буду.
І додав:
— Якщо Бог так захоче.І мій пан не пошле мене кудись далеко. Бувають часи неспокійні, бувають страшні, а от миру на сій землі не видати. А все ж я відбудую дім.
— Таке життя, — похитав головою Антось й надпив з пляшки вина. — Але й добре ж!
– Із самої Франції привезене.
— Я хотів спитати вас, пане Слуго..І не одне питання, а два, бо вони мене те так, що тривожать, а просто цікавлять…
— Питай!
— Хто вбив пана Купця з Перемишля?
— Двоє: молодий Юрко Мнішків і Самозванець. Старий наказав лже-царевичу встромити кіл в серце, а той був ліворуким і встромив у правий бік замість лівого. Однак, він був дхампіром, тобто сином опиря і відьми, як і я, тому й згубив Купця. Але спершу Юрко втяв голову шаблею. Я се взнав від Маринки, у тюрмі, коли скінчилось її недовге царювання.
— А золоту бляху де ви знайшли?
— Вона мені віддала, Маринка. То був її шлюбний презент від старого Мнішка. Я розповів їй, що бляха приносить нещастя тому, кому вона не належить. Вона жила ще з двома по тому, як вбили Грицька. Чую, що він ще вернеться, сей вовк у овечій шкурі….