Смак Благодаті
Шрифт:
ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ
Запитання: Згідно із загальноприйнятою у православ’ї точкою зору душі людей після смерті знаходяться перед дверима (церк. слов. – «у переддвер’ї») раю чи пекла. Тобто, багато померлих перебувають там вже багато тисяч років. Що вони там роблять? Чи є в них можливість змінити вирок суду Божого? Чи впливають на вирок молитви живих?
Відповідь: Після виходу з біологічного тіла душа людини продовжує життя у тонкому, ефірному тілі як дух в світі духів. Тут “дух” не
“І як вони говорили оце, Сам Ісус став між ними (пройшовши крізь зачиненні двері!), і промовив до них: «Мир вам!»
А вони налякались і перестрашились, і думали, що бачать духа.
Він же промовив до них: «Чого ви стривожились? І пощо ті думки до сердець ваших входять?
Погляньте на руки Мої та на ноги Мої, – це ж Я Сам! Доторкніться до Мене й дізнайтесь, – бо не має дух тіла й костей, а Я, бачите маю…” (Луки, 24 розділ, 36–39 вірші).
Отже, після переходу в інший світ людина стає духом. Духом, який, як було уже сказано, має душу, і живе у тілі, – тобто є безплотним, але не безтілесним. І душа наша (розум та воля) насправді переставляється точно такою, якою вона є. Ми забираємо з собою увесь багаж думок, почуттів та бажань – світлих чи темних, – який зібрали упродовж свого земного життя. І в відповідності з цим ми й знаходимося у житті вже небесному.
“У Отця Мого обителей багато”, – каже Господь. І як душі не бувають абсолютно чорними або білими, але завжди мають місце певні відтінки та напівтони, – так і обителі (тут – місця перебування духів у тонко-матеріальному світі) лише умовно можна розділити на Рай та пекло, Небо і піднебесся. Насправді границя меж ними не є різко окресленою, але має певні проміжні стадії. Так само як низька частота будь-яких фізичних коливань не переходить одразу ж на рівень високих, але змінюється по синусоїді, плавно. Таким чином, умовно ми можемо розрізнювати пекло (піднебесся), двері пекла, проміжний стан невизначеності, переддвер’я Раю, врата Раю, Рай (Небо).
По виході із тіла душа людини безпосередньо пізнає усі “затвори”, усі оселі (обителі) світу невидимого (з цим і пов’язане вчення Церкви про третій, дев’ятий та сороковий дні поминання померлих), і за законом спорідненості наостанку визначається відносно місця подальшого пробування свого: встановлює своє місцезнаходження на тому рівні, який виявляється для неї спорідненим, а значить і єдино прийнятним. Втім це не означає, що діяльне життя та розвиток її на цьому зупиняється. Ні! Так само, як не завершується життя та розвиток новонародженої дитини після виходу її з лона матері. Людина має вічну перспективу пізнання Бога й світобудови, як і сказано: “Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, Єдиного Бога правдивого…” (Івана, 17 розділ, 3 вірш). Не відбирається у неї і перспектива переходу з ласки Божої (та по молитвах святих і Церкви – ось, до речі, щодо молитов за померлих!) на більш вищі сходинки досконалості. А інакше про яке вічне богопізнання може йти мова?! Адже рух до Світла забезпечує благодать Божа, яка подається усім хто хоче і може прийняти її.
Інша справа, що тій душі, яка знаходиться у низькочастотному, духовно холодному, похмурому світі духів злоби піднебесних, у стократ важче вирватися з геєнського вогню “полум’я пороку, полум’я немочі й злості, де тільки «плач та скрегіт зубів» безсилої злоби” (святитель Іван /Максимович/). Важче, тому що тиск демонського оточення там незмірно більший, аніж у нашому світі, де його умовно можна визначити як 50/50.
Таким чином і молитви за душі померлих дієві лише для тих, хто визначився стосовно свого місцеперебування у певному проміжному поміж Небом та піднебессям стані. Про це й слова отця народів віри Авраама у відомій всім притчі про багатія та Лазаря: “А крім того всього, поміж нами і вами велика безодня поставлена, так що ті, що хочуть, переходити не можуть ізвідси до вас, ані не переходять ізвідти до нас” (Лк. 16.26).
У свою чергу праведнику, який під час земного свого життя прикладав вірні зусилля, вдосконалювався, а тому й увійшов після суду Світла любові Христової у пряме спілкування із ангелами, – стає уже простіше аніж нам, на землі, просвітитися світлом духовного відання. Сягнути висоти Небесного Царства і самому стати ангелом – вісником божественної Благодаті та Правди, у чому власне й полягає сенс та головне завдання нашого буття. Проте цю “простоту” нам таки належить напрацьовувати тут, на землі…
РАЙ ТА ПЕКЛО
Запитання: Якими насправді є пекло та рай? Зрозуміло, що про це можна лише здогадуватись, але вважаю що ми не маємо права не думати про це. Бо мова йде про реальність, яка усіх нас чекає: одне, або друге. Більше того, це щось таке, що уже зараз може бути присутнім в нашій душі і в нашому житті. Це найголовніший для нашої особистості вибір…
Відповідь: Рай та пекло – це об’єктивна реальність як людського, так і ангельського буття. І існують вони насправді ніби в трьох “іпостасях”. По-перше як рай та пекло в серці нашому. Як і вчить блаженний Августин: Не шукай пекла під землею, чи де-інде: воно у серці твоєму!
Коли душа людська знаходиться у пітьмі незнання Бога та правди Його, – це то і є суще пекло (грецькою “ад” – “місце темряви”). Бо якщо ми відокремлюємося від Бога невір’ям та нелюбовністю своєю – то це в дійсності і є ота “тьма кромішня”, або ж “зовнішня” (“Кромішня” – від слів “крім”, “окрім”. Себто опріч, поза, без. “Відокремити” – означає відділити). Темрява зовнішня, або інакше темрява перебування поза єднанням із Богом: без світла Духу Божого, тьма бездуховності. І в пітьмі цій зовнішній – там тільки плач (плач від нещасливості своєї, від неможливості угамувати “усезростаючі потреби” власної плоті. За словом святого Григорія Богослова: “Сластолюбством ми купуємо собі пошкодження”. Це плач від страждань, породжених гордістю та жадібністю людською: “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!»” (Притчі 30 розділ, 15 вірш)), та “скрегіт зубовний” (“скрегіт зубів” від злості на оточуючих, на Бога, та й на самих себе. Згадаймо, що коли побивали архідиякона Степана камінням, то “скреготали на нього зубами…”).
Пекло також називається “геєнною вогняною”. Геєнна буквально – то міське звалище поблизу Єрусалиму. Там постійно горів вогонь (спалювалося сміття) й копирсалася черва. Ця буквальна геєнна й стала символом пекельних мук. Вона також у першу чергу в нас, тобто в серцях людських (тут я уже переходжу до другої “іпостасі” пекла – пекла, що є в серцях усього людства; пекла, що в надрах світу цього…). І обпалює цей геєнський вогонь пристрастей та пожадань, полум'я насильства та користолюбства серця людей. І немає спокою від черви невдоволення, заздрості й неможливості придбати мир душевний (“Це ремствуючі, незадоволені з долі своєї, що ходять в своїх пожадливостях…” (Юди 16).