Смак Благодаті
Шрифт:
БОГ ГНІВАЄТЬСЯ?..
З листа читача: Насправді небезпечною для людини являється лише одна річ. Це не біси, і не їхній проводар. Це навіть не смерть. Ця річ – гнів Божий. Ось для того, щоб визволити нас від праведного гніву Отчого, Христос і прийняв смерть на хресті...
Відповідь: За формою це вірно, але за змістом – ні! Бо “Бог є ЛЮБОВ”. А любов “довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться
“Гнівайтеся, та не грішіть...”, – читаємо у Святому Письмі... У дійсності ця фраза звучить так: “Гнівом не согрішайте”; синодальний переклад: “Гніваючись не грішіть”. Тут явна помилка перекладу Біблії як професора Івана Огієнка, так і отця Івана Хоменка, викликана швидше за все традиційним розумінням цього тексту. Істинний зміст означеного вірша чудово тлумачить святий Антоній Великий (див. “Добротолюбіє”, том 1, пункт 13 Настанов про життя во Христі):
“...Вивчай заповіді, які дані тобі у Писанні; тримай в пам’яті діяння святих, щоби душа твоя, пам’ятаючи заповіді, ревність святих мала собі за взірець.
Особливо старайся виконувати апостольську настанову: «сонце нехай не заходить у вашому гніві» (Ефесянам, 4 розділ, 26 вірш), – і думай, що це сказано взагалі по відношенню до кожної заповіді (тобто сонце благодаті хай не заходить для вас ні через гнів, ні через заздрість, ні через гордість, ні через який інший гріх), щоби не заходило сонце не лише в гніві, але й в іншому гріху нашому...”
Отже, в дійсності тут не “гнівайтесь, але не грішіть”, а “не согрішайте гнівом” (!):
“Гніваючись не грішіть, – сонце (сонце Правди, Христос) нехай не заходить у вашому гніві (через ваш гнів);
і місця дияволові не давайте! (бо де гнів, там – диявол!)” (Ефес. 4.26–27).
Бо всякий гнів неприйнятний Богові: “Бог є світло, і темряви немає в Ньому…” Гнів – це гріх, а отже темрява, і “…сам порух гніву є падінням для людини” (Сираха, 1 розділ, 22 вірш); “Гніву немає в Мені”, – промовляє Господь (Ісаї 27 розділ, 4 вірш).
Що є “гнів Господній”? Гнів – це відсутність любові, тобто відсутність Самого Бога! Тож коли ми читаємо в Біблії про “гнів Божий”, то мова тут йде не про що інше, як тільки про прокляття Боже!
Саме слово “прокляття” походить від слова “клин”. У давні часи дерев’яні речі не клеїли, не стягали болтами, але перехоплювали клинцями. Звідси й “заклинаю” – “з’єдную”, “проклинаю” – роз’єдную: “Та станеться, коли ти не будеш слухатися голосу Господа… то прийдуть на тебе всі оці прокляття (прийде роз’єднання з Богом, з любов’ю Його, – “гнів Божий)” (Повторення Закону, 28 розділ, 15 вірш).
Так от, насправді небезпечним для людини є лише одна річ – прокляття, роз’єднання із Богом! А прокляття – це результат нашого спротиву волі Божій (власне гріха). В основі ж гріха лежить гордість наша, недовіра до Бога. Ось тому сатана, батько ошуканства, й нашіптує нам із часів Адама: “А чи правду сказав Бог?.. Ні, не вмрете…”
ІЩЕ ПРО “ГНІВ” БОЖИЙ
З листа читача: В одному з уривків Святого Письма Святий
Відповідь: “Не через гнів” – це уже ближче до істини, хоча й все ще далеко. Насправді Господь карає народ Свій не просто “ не через гнів ” (гнів як мотивація для дій Божих є абсолютно неприйнятним – див. вище), але зовсім без гніву , і не тільки тому, щоб вибрані були “визволені від гніву Його”, але тому, що любов та гнів – дві речі несумісні! (див. 1 Коринфянам 13 розділ, 5 вірш).
Так, Бог карає тих, кого любить (Об’явлення, 3 розділ, 19 вірш). А любить Він усіх, не лише вибраних, бо “Так полюбив Бог світ…” Бог карає, але не гнівається: любов бо гніву не має!.. І якщо навіть я, “жорстокосердий та твердошиїй”, наказуючи своїх дітей за непослух не маю вже гніву у серці своїм (хоча були часи, коли й у мені кипів так званий “праведний гнів”), а лише жаль та прикрість, – то наскільки ж вільний від гніву Отець наш Небесний, що є сама Досконалість! Я ж навпаки – грішна, немічна, недостойна й недосконала людина, хоча за словом апостольським і “прагну, чи не досягну я того, чим і Христос Ісус досягнув був мене” (Филип’янам, 3 розділ, 12 вірш). Але, повторюся, якщо вже я знаю що таке відсутність гніву, і не лише по відношенню до сина, який провинився переді мною, але й до тих, хто ненавидить мене!..
Бог карає не в гніві, але в любові. Це ми, немічні, тлумачимо Його дії згідно із своїм розумінням, “в міру того, як можемо вмістити”.
Що ж сталося зі мною за останні роки? Чому перемінив підхід, поміняв систему виховання? Чи змінилось за цей час Слово Боже? Чи відкинув його я, захопившись “вченнями людськими”? Ні те, і не інше! Просто змінився я сам! Змінився об’єктивно, у повній згоді із відомим усім нам Планом Божим (планом одухотворення, освячення творіння), а значить у повній відповідності і з Словом Його. Хто не міняється, не перероблюється на цьому Шляху, – той насправді й не йде, але став він “стовпом соляним”, як стала ним Лотова жінка. Хто ж іде – той рано чи пізно, але обов’язково досягає моменту коли Христос, Який вознісся в його серці, Бог Слово посилає йому від Отця іншого Утішителя: уже не просто Слово, але Духа правди. І Він відтепер “навчає його всьому”! Навчає не скасовуючи Слова, але одухотворяючи його. Оживлюючи та наповнюючи його тим таємничим, тим містичним, тим недосяжним для “дітей у вірі”, але таким насправді простим та доступним для тих, хто шукає й готовий вмістити його змістом, що і є дійсно Істиною.
“Що є Істина?”, – запитав Пилат у Ісуса, – і не прагнучи насправді почути її “вийшов до натовпу”…
Я згадую себе ... років назад. Згадаю своє бачення Бога тоді, власне намагання зрозуміти Його не серцем (цей містичний досвід був для мене тоді іще майже невідомим), але розумом, інтелектуально... Згадую шалені богословські поєдинки тієї пори, й отримані в них “перемоги”... І згадуючи це, я вже не суджу. Але розумію, чому отці Церкви, піднявшись на висоту богобачення, усе більше мовчали. Тому що неможливо передати словами те, “що око не бачило, і вухо не чуло”, і що розумом зовнішнім зрозуміти не можна. Як неможливо сліпому пояснити у чому полягає краса райдуги після грози... Як неможливо пояснити тому хто гнівається і є нетерпеливим, що то є любов і смирення: позаяк ці поняття пізнаються не розумом самим, але серцем. А серце – то орган вищого пізнання…